Розділ «Від автора»

Книга, яку ви щойно прочитали, – художній твір, гостросюжетний історико-пригодницький роман.

Нагадую це, аби у вас, шановні читачі, не виникало бажання шукати прототипів головних героїв у відкритих завдяки прийнятим Законам про декомунізацію архівах СБУ. Події, описані тут, виглядають надто нереальними. Тож є цілком природна потреба перевірити їхню правдивість, звинувативши автора у свідомому пересмикуванні фактів на догоду діючій кон’юнктурі.

Але в нереальності таких чи інших змодельованих ситуацій, які разом складають сюжетну основу «Чорного лісу», ще довго будуть переконані лише ті, хто дотепер сприймає історію Другої світової війни й історію України винятково через нав’язаний десятиліттями, якщо не століттями панівний російсько-радянський контекст. Абсолютна героїзація радянського партизанського руху протиставлялася свідомій маргіналізації дій Української повстанської армії. А диверсійні групи НКВС та ГРУ в німецькому тилу оспівані сотнями вигаданих спогадів й десятками пропагандистських фільмів, які не мали й не мають нічого спільного з реальністю.

Звичайно, янголів не було по обидва боки фронту, точніше всіх «фронтів за лінією фронту». Проте актуальна українська історична наука нині впритул наближає нас до того, що відбувалося в Україні під час Другої світової війни насправді. А саме: запекла війна між двома окупаційними для українців і однаково тоталітарними режимами – нацистським та комуністичним. І не менш запекла національно-визвольна війна українського народу проти обох режимів. Відтак війна, про переможне завершення якої СРСР оголосив у травні 1945-го, насправді тривала на українській території ще п’ятнадцять років.

Цей роман – лише спроба в художній формі відтворити реалії, у яких опинилася Україна в описаний період. А саме – на початку літа 1943 року, коли український повстанський рух мав, без перебільшення, досить потужні стартові можливості для перемоги. Проте поштовх сюжету все ж дала не наша історія.

«Часто набір до партизанських формувань відбувався ледве не всупереч здоровому глузду», – пише у своїй книзі «Сталінські командос» історик, дослідник партизанських рухів часів Другої світової війни Олександр Гогун. І далі цитує першоджерела: «Майбутніх партизанів набирали серед ув’язнених виправно-трудових таборів НКВС, з-поміж колишніх працівників НКВС, міліції, прокуратури, членів ВКП(б), табірної агентури. У партизанські загони з ГУЛАГу рекрутувалися люди, які здійснили умисне вбивство, убивство в стані афекту, нанесення тяжких тілесних злочинів, зґвалтування». Потім приклади: «Заступником командира (розвідувальної групи – А.К.) було призначено військового техніка, уродженця Дніпропетровська, який до війни мав 22 судимості та 16 втеч із місць позбавлення волі… В анкеті він чесно вказав “професійну діяльність” – злодій-рецидивіст». На додачу: «Приймали всіх, чесних, безчесних, навіть мерзотників. Цікавлячись передусім, чи здоровий він фізично, чи не боягуз».

Не варто забувати, що пролетарську революцію восени 1917 року в російському Петрограді організували та провели теж, з-поміж інших, кримінальні елементи. І що ленінський «червоний терор» утілювали в життя саме вони. А також – що в загони Червоної гвардії та на службу в підрозділи ВЧК записувалися вчорашні бандити, грабіжники, убивці й ґвалтівники. Коли так, то нема нічого дивного в тому, що червоні партизани під час Другої світової не так воювали з ворогом, як тероризували місцеве населення. Тим самим залякуючи людей та вбиваючи в них волю до опору радянському режиму. Кримінальну суть комуністичного режиму приховувати з огляду на ці та інші факти дедалі складніше.

Ми визнаємо: в УПА воювали далеко не воїни світла. На війні таких просто не існує, і повстанський рух був неоднорідним. Але все це відходить на другий план, коли розуміємо: українські повстанці, воюючи з радянськими партизанами, протистояли добре озброєним кримінальним чи криміналізованим групам. До того ж не завжди керованим із Москви, партизани часто виходили з-під контролю центрального штабу. Звісно, серед них були ідейні. Проте ідейність у цьому випадку – вірність комуністичним ідеалам, які однаково, за своєю суттю, мають кримінальну складову. Інакше й не може бути, практика перших років насильницького становлення радянської влади це довела.

Думаю, навіть скептики після такого короткого пояснення не дивуватимуться прочитаному й повірять у реальність сюжетних ходів. Ті ж, хто й далі має сумніви, можуть легко знайти й прочитати книги, які були використані під час написання роману «Чорний ліс». Інформацію не лише про звичаї червоних партизанів і диверсантів, а також про повстанські реалії, життя на окупованих територіях, особливості україно-польського та україно-німецького протистоянь узято з таких джерел:

• Родня. Полиция и партизаны на примере Украины 1941–1944 гг. / Авторы-составители А. Гогун, И. Дерейко, А. Кентий. – Украинский издательский союз, 2011;

• Гогун О. Сталінські командос. Українські партизанські формування 1941–1944. – Київ: Наш формат, 2014;

• Неконвенционная война. ГРУ и НКВД в тылу Вермахта. / Составитель А. Гогун. – Киев: К.І.С, 2014;

• Патриляк І. К., Боровик М. А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. – Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010;

• Патриляк І. Перемога або смертУкраїнський визвольний рух у 1939–1960 рр. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015.

• А також збірники досліджень «Український визвольний рух» (Львів, 2005, 2008, 2011 рр.)

Принагідно висловлюю подяку:

• Іванові Патриляку, історику, першому читачеві та першому рецензентові, за терпіння. Його поради та критика зробили книгу кращою;

• Жанні Куяві, письменниці, журналісту, котра знайшла час і разом зі мною спробувала навчити волиняків у романі говорити так і з тими інтонаціями, з якими говорять на її рідній Волині.

До нових зустрічей!