Розділ «Юрій Середяк»

– Приказ! Слово, – сказав я радісно, але попрощатись не було так легко, як здавалось. Щось наче держало мене в тій кімнатці. Я помалу застібував ґудзики плаща, приперізував пояс з багнетом, не спускаючи при цьому очей з Анни. Ох, як хотілось узяти в обійми ту дівчину! Вона, здається, відчула мої думки. Але ми не сказали ні слова.

Сумежна кімната, перед хвилиною наповнена німецькими підстаршинами та жовнірами, опустіла. Шинкарки вештались, збирали посуд, дзвеніли склянками. Гомонів веселий сміх і дотепи шинкарок. Я склонив голову перед Анною, не знаючи, як саме її прощати. Вона сама вибавила мене із клопоту, подаючи мені обі руки нараз, одну з них я поцілував.

– До завтра, жду! – сказала мені, і я вийшов.

Жидівочки здивовано поглядали на мене, коли я переходив через шинок. Мабуть, не знали, що я ще досі сидів у Анни.

На другий день я став наче не той. Та й день трапився гарний, святочний. «Хто вчора вмер, нині кається!» – жартували стрільці. А мені здавалось, що все до мене наче всміхається: і небо, і сонце. Навіть касарні виглядали менше похмуро. Того дня я мусів бути дуже добрий для своїх підвладних, бо й вони до мене всі наче всміхались, якось охоче виконували мої накази так, що навіть сотенний похвалив мою чоту. А все ж я з тугою ждав, коли скінчиться муштра. Ждав вечора… Як тільки зайшла сотня до касарень, я, не чекаючи на вечерю, зібрався до виходу. Товаришеві поручив, щоб заступив мене, як будуть стрільцям роздавати каву, а сам пішов, – ні, не пішов, а полинув…

Вона ждала на мене. Стіл був прибраний, шумів самовар.

Як давні знайомі, щирі приятелі, розмовляли ми зі собою про свої родини, родинні села, про своє дотеперішнє життя. Тільки про почування ми не згадували ні словечком. Не треба було. Про них говорили наші погляди. І знову поклик з касарні пригадав, що час нам розставатись. Хоч я мав право вернутися аж у десятій годині, та заки одягнувся, попрощався… проходило якої пів години.

І знову на прощання – дружній стиск руки, поцілунок у руку і: «До завтра!»

Три чи чотири дні тяглися такі відвідини. Дівчата-шинкарки покмітили, що їх льокаторка «має австріяка». Від них довідались про це мої товариші, які часом заходили до шинку. Брались «натягати» мене, але мені було це байдуже! Я мав весну в душі, нікому тоді лиха не бажав, увесь світ рад був обняти.

Ранком п’ятого дня ми не вийшли на муштру. Казали нам пакувати свої речі, а в годину пізніше ми вийшли на подвіря у повному виряді. Тут, уставлені лавами, ждали ми яку годину. «Що сталось? Чого ми ждемо? Чому в повній зброї казали нам вийти?» – такі питання без відповіді кружляли між вояками, що тратили терпець від довгого вичікування.

Мене томила інша думка. Як вирватись, щоб попрощатися з Анною?… Я знав, що від’їдемо, бо бачив, як перед нами вимаширував один відділ зі старшиною. З кожної сотні приділено до того відділу одного підстаршину та десятьох вояків. Я зачув, як курінний комендант казав старшині, що має на стації перебрати ешелон і приготовити розташування куреня в ньому. Ми виїздили. Куди? Бог вість!

Нарешті й ми рушили. Дудоніла замерзла земля під ударами закованих черевиків тисячі людей, важко дзвеніли колеса бойового обозу. І так ми минули село. Перед мостом якась зупинка, стоїмо… Нараз кличуть мене до сотенного команданта. Голошусь у нього, а він каже мені:

– Наш рахунковий ще дуже недосвідчений чоловік. Боюсь, чи не забув він чого там у канцелярії, а сам я не мав часу перевірити. Піди та перевір! Здоженеш нас на двірці. Ми виїдемо аж коло полудня.

Який же я був вдячний йому за цей приказ! Як я летів скоро до касарні! Правда, сотенний не помилився. На вікні нашої давньої канцелярії стояла одна течка з рахунками. Я чимскоріше вхопив її та побіг до шинку.

Анна не знала ще нічого про наш відхід, бачила, що ми маширували, але гадала, що то тільки вправи. Застукавши до дверей, я почув нерішучий голос:

– Увійдіть!

Вона дуже здивувалась, побачивши мене в повнім бойовім виряді. Була ще в ранньому халаті і капцях на босих ногах, але не звертала на це уваги, тільки любо всміхнулась і простягла, як звичайно, мені обі руки.

– Анно, – я промовив з жалем, – ми відходимо. Я заскочив на хвилину попрощатися з вами. Тому даруйте, що так зрана і не в пору прийшов.

– Ви завше в пору, не потребуєте оправдуватись. Але чи справді відходите? Скільки ще маєте часу?

– Чверть години.