Розділ «Юрій Середяк»

Ті слова падали з її уст поволі, слово по слові. Мені стало моторошно. Ми не говорили тоді більш нічого, лише я відпровадив її до дому, поцілував на прощання її маленьку ручку й, весь психічно розбитий, доволікся врешті до своєї кімнатки. Не роздягаючись, кинувся я на ліжко, роздумуючи про цю нову, невловиму фазу моїх взаємин з Еммою. Не було сумніву, що вона за день-два скаже мені «прощай» і на цьому закінчиться наша любов. Я відчував це підсвідомо. І здригався весь під цим вражінням. В осамітнених своїх думках шукав я розпучливо причин, що могли б зложитися на таке дивне її поступування. І не знаходив. Це мене ще гірше нервувало.

Зближався кінець останнього семестру, а в парі з цим приходило також більше праці. Я не бачився з Еммою повних три дні. Четвертого дня, прийшовши додому, знайшов на столі листа від неї. Просила, щоби пополудні, о п’ятій годині був я побіч головного входу до парку, де вона чекатиме на мене. Я пішов. Вже здалека побачив її струнку постать і червоний капелюшик, що в парі з бордовою кокардкою веселою плямою клався на її голівці. Стрінулись, привіталися й пішли по алеях. Довго ми так ходили, розмовляючи про зовсім звичайні, студентські справи, боючись зачинати з точки, що на ділі найбільше нас цікавила. Я – боявся говорити будь-що про нашу любов, щоб не відігнати від себе цю хвилинку щастя, яке в своїй химерній мандрівці ще раз тоді зупинилося коло мене. Емма натомість непомітно стримувалася від говорення, щоб не викликати в мене поганого настрою. Очевидно, співчувала мені. Ми присіли вкінці на лавочці коло водограю з чотирма левами.

– Дуже романтичне місце, – перебив Левко, – багато наслухався я вже про нього і…

– Авжеж, що романтичне, – відповів я з гіркою усмішкою й продовжував: – Ми, як це буває часто між залюбленими, сиділи деякий час мовчки, не знаючи, з чого б то зачати. По-правді, думки в моїй голові хаотично літали й зібрати їх в якомусь одному, ближче означеному напрямку – було неможливо. Стільки хотілося б говорити, питати, вияснювати або відповідати, але я не мав відваги. Вирятувала мене з цієї духової депресії Емма. Вона, задивлена деякий час нерухомо в землю, нараз скорим рухом повернула свою голівку у мій бік та, перехрещуючи наші погляди, заговорила:

«Знаєш, я завтра виїду з Дрездена».

Признаюсь тобі, що я занімів. Не сподівався від неї аж таких слів. «Куди?» – питаю її. «На Схід, до Індії», – відповіла тихо. «Чому саме до Індії, а не, наприклад, на Мадагаскар?» – питаю її та зараз дістаю відповідь:

«Знаєш, я пізнала цього індійця й ходила з ним на проходи… Він оповідав мені про дивовижі їхнього життя й екзотику його батьківщини. Я захопилась його оповіданням й рішилась цьогорічні вакації перебути на Сході».

«Значить, ти залюбилася в цьому факірі й хочеш з ним їхати?»

«По части так, – відповіла уривано. – Хочу йому товаришити в подорожі, але… любити – люблю тебе, хоч, може, й надуживала останніми часами твоєї любови. Зрештою, саму навіть подорож до Індії вибрала під якимсь незрозумілим для мене внутрішнім примусом».

Я зрозумів. Моє щастя втікало. В мені закипіла лють; хотілося схопити в руки цього зненавидженого чоловіка, – ні, не чоловіка, а диявола, – що відважився підкопати хоч на хвилинку нашу любов, – й розчавити його, як ненависного гада. Це ж його чортовий погляд був причиною моєї розлуки з Еммою! В цій хвилині зненавидів я всіх індійців, прокльонами кидав у факірів та з огидою згадував своє спіритичне захоплення. Притишеним, тремтячим голосом запитав я, чи писатиме до мене. Емма зворушливо закінчила: «Дорогенький, про тебе все пам’ятатиму, навіть в хвилині смерти. Завсіди писатиму до тебе, хіба щоб це було хвилевою неможливістю. В такому разі дам тобі знати про себе якимсь окремим незвичайним знаком».

Що ж, я мусів і на таке погодитися й потішався одним, що Емма надалі мене любить.

– І ти повірив, – запитав Левко, – що вона може тебе в якийсь неприродний спосіб повідомити?

– В те, що Емма дійсно потрафила б повідомити на віддаль, я вірив, бо ж мав нагоду одного разу переконатися особисто, як вона це робила. Осінню минулого року склала іспит з відзначенням у професора Зайдебавда й тоді, спрямовуючи силу своєї волі в напрямі моєї кімнатки, розбила шкляну лямпу. Я спочатку дивувався її здібностям, але, простудіювавши добре наукові праці Гайндта, в яких він твердить й підтримує навіть прикладами, що такі випадки можливі – перестав сумніватися щодо надзвичайних метафізичних сил Емми.

Я скінчив оповідати:

– Попрощавшись цього вечора з Еммою, вернувся я до дому. Другого дня відпровадив її до поїзда. Вона подалась до Трієсту, щоб через Суец дістатись до екзотичної країни над Ґанґесом. Факір, що його пізнала, мав чекати на неї в трієстенському порті.

Від Емми дістав я пізніше лише одного листа, ще з дороги. Не знаю чому саме нічого не писала. Оскільки німецький уряд не зізволив мені на дальший побут в своїх границях, я був примушений виїхати для продовження студій до Парижа. Кілька разів писав я до своїх дрезденських товаришів, але не дістав від них ніяких вісток про Емму, хоча від її від’їзду минуло біля чотирьох місяців часу… Й аж сьогодні в каварні…

Левко скептично засміявся:

– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…

– Хтозна, – відповів я йому вперто, – чи саме оте тріснення вази не має чого спільного з Еммою…

Відповіді я не дістав. Левко обернувся на другий бік, закрив голову ковдрою й, здається, заснув.