Розділ «Юрій Середяк»

При кінці 1916 року приділено нашу дивізію до німецької армії на Литві. Німці не задоволились самою механічною учбою, але хотіли тим частинам, що були до них приділені, влити німецького бойового духа, німецький вишкіл, німецьку дисципліну. Тому всі похідні курені, що приходили на доповнення дивізії, мусіли перейти німецький вишкіл. Ось так із похідним куренем я попав на Литву.

Було це в останніх днях листопада, як ми виваґонувались на двірці в Ковлі, чи – як тепер кажуть – Кавнас. Було доволі холодно, налітав сніг і мимохіть дзвеніли у вухах слова пісні Лепкого про осінь. Та не було часу довго роздумувати над тим. Курінь скоро став у строю і помаширував за ріку, в село Понемон. Тут ми розташувались у давніх московських касарнях. Хоч прийшли ми коло півночі, ранком треба було йти на вправи. Ми відбули тоді скорий марш до форту колишньої твердині Ковно. Ледве вернулись і пообідали, знову почалась муштра на подвір’ї касарні.

Утома робила своє. Ми відчували мимохіть якусь нехіть до прусаків, що перебрали команду над нами та відразу так гостро взялись до нас. Ця нехіть була причиною, що ми з радістю помічали, з яким невдоволенням дивиться цивільне населення на німців. А мали вони причину до невдоволення. Росія обмежувала людей політично, але їсти було що. Тепер німці перевели з залізною послідовністю харчеві обмеження так, як і в себе вдома. Належний пайок кожен дістав, але навіть і за гроші нічого більше. Тим-то цивільне населення, що звикло добре відгодуватись, з тугою згадувало давні, добрі часи, мимохіть зв’язані з Росією.

Як скінчилась муштра, хотілось піти десь далеко від касарні, де не було чути розмов про воєнні події та військо.

Не чекаючи вечері, я вийшов з касарні. Зараз за дорогою світив ясними вікнами Зольдатенгайм. Я минув його скоро, щоб не бачити пруських вояків, які наповнювали всі його кімнати, попиваючи чорну каву та покурюючи товсті цигара. Я йшов примерзлим болотом геть поза село і, здається, був би довго так ішов, якби не холод, яким повіяло від ріки. Тоді я завернув назад у село. Помалу йдучи, я став заглядати у вікна. Всі домики тої маленької оселі замінились тоді у свого роду каварні. Скрізь по хатах сиділо повно прусаків, місцями видніли вже й австрійські однострої, гомін голосної розмови доходив аж на вулицю.

«А, до чорта! – закляв я під носом. – Ніде й місця вільного»… І хотів уже вертатися до касарні, коли чомусь таки вступив до найближчої «каварні». Досить велика кімната була заповнена підстаршинами німцями, які голосно розмовляли між собою і зачіпалися до здорової, гарної білявки. Я козирнув присутнім і пішов відразу у кімнату ліворуч.

Кімната була досить маленька і майже порожня, освітлена олійною лямпою. На середині стояв стіл, застелений якоюсь капою, у печі весело гудів огонь. За столом сиділа якась постать, звернена плечима до дверей. По чорнім кучерявім волоссі, дбайливо причесанім, я пізнав жінку. Вона шила і стиха поспівувала без слів.

Випростувавшись, я сказав:

– Здраствуйтє!

Чому я заговорив по-московськи, сам не знаю, була це, мабуть, психічна реакція проти німців, яких було скрізь повно. Та саме цей привіт зробив добре вражіння на незнайомій. Вона скоро встала з крісла і веселим голосом відповіла:

– Здраствуйтє, здраствуйтє!

Я помітив, що вона вимовляла властиво: «здраствуйчє», себто по-білоруськи. Але її радість змінилась нараз у здивування, як побачила мій однострій. Не бачила ще австрійських вояків і не могла збагнути, хто я такий, але не менше здивувався я сам.

«Мрія чи дійсність?» – майнуло мені в голові. Переді мною стояла дівчина вище середнього росту, гарна, як Мадонна пензля Мурілльйо. Її личко мало в собі щось екзотичного, це був якийсь нетутешній тип, краса її була така небуденна, що в першій хвилині я не міг собі зясувати, що розбуджує моє захоплення.

Вона опанувала себе скоріше. Мабуть, помітила, яке вражіння викликала її краса, і почувалась, як володарка.

– Ви русскій? – спитала.

– Ні, я українець з австрійської армії, – відповів я якомога спокійніше і назвав своє імя.

Розмова йшла по-московськи. Вона відважно поступила крок вперед і, простягаючи руку, сказала:

– А я Анна Сітняківська. Сідайте, будь ласка. Отже, ви не германець і не русскій?

– Ні, я українець.

– Себто, як кажуть русскіє, ви хахол?