Розділ «Юрій Середяк»

– Еге ж, хахол, як кажете. А ви ж русская?

– Бачите, це трудно сказати, що я таке. Я розмовляю білоруською. У школі говорила по-великоруськи. А з національности я й сама не знаю, хто я. Мій батько з білорусів, а мати циганка. Я тепер властиво білоруска.

Говорила легко, спокійно, з маленькою домішкою веселости в голосі. По висловах знати було, що це інтелігентна, освічена особа, яка рада, що зустріла інтелігента.

Я став аналізувати її красу. Вона мала в собі справді дещо з циганки. Чорне, як крук, з природи кучеряве волосся, дуже делікатний овал лиця, добре розвинене підборіддя (ознака рішучости), під луками брів – темно-сині очі, майже чорні, затінені довгими віями.

«Це вже по батькові, – подумав я, ці сині очі… гм… і ніс правильний, і уста прекрасні… досить вузькі, певно, трішки злісниця… а все ж чудова, прекрасна…»

Вона помітила, що я її обсервую. Її смагляве личко вкрилось легеньким рум’янцем. Не належала до несміливих, видержала відважно мій погляд. Мабуть, помітила мій подив і моє захоплення її красою. Легко і привітно кивнула головою, наче хотіла сказати, що приймає мій підданчий поклін.

Я почував, що конче треба виправдати свою візиту, але вона перебила живо. Вона ж розуміє, як мені прикро в касарні, як остогидло військо та військові розмови. Це не її власна кімната, господарі тільки її знайомі, вони захистили її на цей тяжкий час, бо їй нікуди їхати. Батьківський дім знищений, мати померла, а батька інтернували москалі. Він почувався білорусом, і тому був «неблагонадьожним». Тепер вона живе у домі тих жидів, що колись були шинкарями у її селі коло Мінська, та дожидає, коли війна скінчиться, аж батько з заслання вернеться, дім відбудує. Почувся смуток в її голосі, коли так оповідала про своє життя, але сильна її вдача не піддавалась.

– Ну, та я це плету вам усячину, а ви, певно, напились би чаю. П’єте чай чи каву? – заговорила весело, наче проганяючи попередні думки.

– Але ж не трудіться! Я зайшов просто тому, що забаглось побачити когось з мирного населення, побалакати з ним…

Вона перервала мені:

– Будете моїм гостем! – а те «моїм» сказала з притиском так, що відразу роззброїла мене. – П’єте чай? Гарно! – говорила скоро, не ждучи на мою відповідь. – Я, бачите, не вмію пити кави так, як германці. Здається, биття серця від того дістала б.

Принесла на таці дві склянки чаю та бублички. Застелила стіл обрусом, і ми, попиваючи чай, далі розмовляли. Вона перед війною скінчила шосту клясу гімназії у Вильні, а я був по матурі. Я мусів розказати їй все про свою родину, про відносини в нас, про наші національні змагання.

Україна не була для неї незнаним краєм. Як білоруська патріотка, вона знала про Срезневського, білоруса, що вніс свою пайку для української культури.

– Чи ж не дивне воно, що ми обоє москалів не любимо, а між собою говоримо по-московськи? – сказала вона нараз. – Знаєте, говорім між собою у своїх рідних мовах. Ми, певно, порозуміємось, тим більше, що вам і так трудно говорити по-московськи.

Я згодився. Вона говорила по-білоруськи, я по-українськи, і ми розуміли одне одного знаменито. В неясних місцях серце було нам за перекладача.

Серед розмови ми й незчулись, як прийшла девята година. У касарнях затрубіли на «спочинь», я зірвався.

– Невже це вже дев’ята? От і засидівся!

– Шкода, що мусите відходити, – сказала так просто, щиро.

– Зате, як дозволите, я прийду завтра по службі.

– Ні, не дозволю, а вимагаю слова, що прийдете! Слово?