Розділ «Михайло Петрушевич»

– Спо-о-овіді? Мені сповіді? – звернувшися на хату, питав Гнат. – Я грішний, грішний, грішний… Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої…

– Перед людьми? – здивовані питали мужики.

– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.

– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.

– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…

– З таких потому великі ворожбити.

– Чи до худоби, чи до людей: все може.

– І град відверне, градову хмару бурить.

– А Василенків?

– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

– Ба, чи?

– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»

– Боже, заступи!

– То Ханенків, кажете, видів?

– Божився, на чім світ стоїть, що видів.

– Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б’ють…

– Кара каренна!..

– А по смерті що?

– Та що? Бере душу той у болото з собою.

– А той, що з Богом держить руку?