Розділ «Євген Згарський»

Народився 1834 р. у с. Вертіж коло Жидачева на Львівщині у родині священика. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Працював учителем.

Автор романтичної повісти «Анна Смохівська» (1855), поезій, оповідань та етнографічних праць. У поемах «Маруся Богуславка» і «Святий вечір» «дав себе знати як визначний епічний поет» (І. Франко). Помер 1892 р. у Відні.

Оповідання «Отець Юрій» подається за часописом «Правда» 1868, № 17–19.

Отець Юрій

Нігде не поросло стільки бзини,[59] як у Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте, добрі люде.

Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що то їх холмщаками та луцаками[60] звали… По сусідніх селах всюдейка попували семінарщики – не такої просвіти, не таких звичаїв та й не такої бесіди. Наче той патриярха самотів поміж ними наш сивоголовий отець Юрій. До вісімдесять років переплило понад його поважною, високою головою; ні горбився, ні ходив о палиці, а був у собі зажилий, свіжий, сказати – молодий вік прозирав крізь старі сиві очі. Із його довгого білого лиця з довгим носом супокій душі заявлявся, а дві густі зрослі брови знаменували в нім чоловіка старої, кріпкої волі. Було, як стане в святих ризах на службу Божу та й обернеться до народу, то не одному святий привидівся. Тільки голос, мовляли старі люде, не той, що був давніше, бо ж немало святих, Великодніх постів перепостив. Старий, було, ні краплею молока не закропиться, а все-таки постив на твердо, з олією. А що не стратив на старість голосу, то не було в сусідстві ні одного празника, на которім не правив би найбільшої служби. Сусіди-семінарщики любили та й поважали старого задля його доброго серця.

Діялося те у перші дні місяця липня. Озимина по царинах туй-туй пристигала, полискувалася од скварного проміння припікаючого сонця. А вже ж нічия пшениця не підібралася так гарно в колос, не поросла так густо, як на попівськім ґрунті. Проходив хто попри попівську пшеницю, так аж ласо учинилося[61] – так би жменею і пересадив на своє поле.

Високо звелося сонце на полудне, така спека вже од двох неділь, що земля, неначе той хорий у горячці.

– Не дай Боже граду та й пошести на отсю пшеницю! – яка вам благодать на сій ниві! – заговорив якийсь бойко до свого товариша, що пособкував[62] на волів побіч воза.

– Ади! ади! любоньку, така вам розкішна, як ті луги на наших поверхов’ях, – придав товариш.

Позацокувалися бойки над пшеницею, бо з роду не видали в своїй верховині такого збіжжя.

На возі лежала зв’язана якась уже не молода, білою веретою покрита невіста. То ревіла, то стогнала, як би хто пік залізом або колов ріжнами. Лячно позирались бойки позад себе, а вже-таки під самим селом опинилися, як поминули попову пшеницю. Попові лани припирали так аж ід самій гребли. В’їхали до села за ворота, поспитали куди до попа дорога та й станули із возом таки під самою церквою.

Роєм обступила їх дітвора з бабами. Лякаючись, ззиралися по собі, бо знали, що за діло на возі. Не було такого тижня, щоби не приїхав хто із дали-далека до Неговець, до старого попа, освятити воду.

Отець Юрій прославився було на ціле Підгір’є своїм свяченнєм води; тож й ті бойки не перші та й не послідні гості. Було, що ввійшло де у кого і в прислів’я: «не дурій, бо завезу до Неговець».

Коли се під церквою учинилося таке сонмище,[63] отець Юрій сидів в алькирику та й читав із свого прастарого требника молитви від граду.

Не було такого требника у жодного з семинарщиків, як у панотця Юрія. Що зброя у вояка, то йому требник. Із того требника святив він воду на твердо й на м’яко, ніхто сего требника не доткнувся своїми скверними руками. Отець Юрій завсіди замикав його у тайнім сховку, наче який скарб. А коли питав хтось із семинарщиків про той требник при добрім меду або вині, то отець відказував: «О, той требник старший од мене; немає з тих ні одного на світі, що хрестили та й святили на нім воду!..». Кождої днини, рано, в полуднє й увечір отець Юрій читав молитви із свого требника. Читаючи, завсіди вдягав реверенду. Отож і цього разу сидів він у реверенді, а що таки дуже припікало, читав молитви од граду.

Скрипнули двері, увійшла ґаздиня старого, стара Бараниха. Трийцять літ минуло, відколи повдовів, а лишився тільки з одним сином, що вже таки не молодий був.

– Єгомосте, – озвалася ґаздиня, – якісь бойки правлять освятити воду.

Старий мовчав, стара стояла.