Розділ «Михайло Петрушевич»

– Сирота я нещаслива!.. – заголосила Параня.

– Таких, бачусь, до Львова беруть? – обізвався один присяжний.

– Беруть? Треба відвезти й заплатити, – квасно з повагою сказав начальник.

– Що є, то є, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити, – сказав другий присяжний – і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.

Глава третя

Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І що далі розходилася, то дивоглядніші прибирала форми; то страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.

Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого: подивившись, поохкавши, подивувавшись, відходили і ставали на подвір’ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.

Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір’я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.

– Проступіть же ся, люди! – кричав присяжний. – Ту начальник мають подивитися!

Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.

– Та проступіть же ся! – кричали майже всі разом.

– Ото нарід поганий!

– Гірш худоби…

– Боже сохрани! Хату завалите!

– Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..

– Вступайся, не знати де?

– Мовчи! Знаєш, з ким говориш? – грізно кричить війт до стоячого нерушно кремезного мужика.

– А з ким же би? Та з вами…

– Мовчи, драбе!

– Який-єсь ми пан… За громадські гроші…