Розділ «Михайло Петрушевич»

– Де мені вечеряти?… Води подай…

– Нещастєчко ж моє! Він хорий! Що я, бідна, з тою сиріткою пічну на сім світі? – зачала голосити Параня і вийшла до сіней по воду.

Дівчинка дивилася на батька і засунулась в кут, коло стола.

– А обарінок, тату? – спитала, ссучи пальці.

Гнат сидів під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нічого. Параня принесла в бляшаній кварті воду: Гнат пив жадно, перериваючи пиття глибоким вздохом.

– До корови… Відьма тота коло своїх ходить… – сказав Гнат, і Параня вийшла до сіней. Тут підлізла драбиною на під, взяла мішечок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні, зачала пришіптувати і обсипати корову маком.

Гнат сидів непорушно на лаві. Його думки мішалися страшенно, і він напружував всі сили, щоби прийти до ладу. Перед його примкненими очима літала тьма-тьменна дрібоньких золотих звіздок, що, прискаючи в нові звіздки, зникали, то знов зливалися в цілі в’язки і гасли – а на їх місце підіймалася якась безвидна темрява, відмінна, однак, від сумерку в хаті. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкури, що повільно підносилась вгору й опадала. По хвилі загорялися в тій чорній масі червоні страшні очі: вони дивилися на нього вперто, і йому виднілося, що щораз ближче, щораз ближче підходять ті очі д’ньому; він чує вже гаряче, яке жарить його лице з тих огненних очей. Страх мов кліщами тисне його нутро: він зривається з лави і мимоволі поглядає у вікно. Пляма темна, круглява, що впала йому в око, здається йому бабою, що стоїть під вікном – і він мов божевільний вилітає з хати.

– Прийшла-сь?! – бурмоче він і біжить до стайні, де майнула Параня, що поралась коло корови.

– Ти?!. Відьма!.. Ві-і-ідьма… Коби з тебе знак… – реве Гнат і, схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.

– Гнатку!.. Ґва-а-авт!.. Люди, ратуйте!.. Я твоя жінка… – хрипить Параня і борикається з Гнатом.

– Ві-і-ідьма… – кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.

Параня прутнулася надлюдською натугою і вибігла зі стайні. Коло плота стояла Шуличка з синами.

– Що у вас таке? – питають вони.

– Прийміть до хати… – хлипає Параня. – Зарізати мене хоче; з розуму зійшов…

Параня перелізла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.

– Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!.. – заводила Параня за дитиною, що лишилася в хаті.

– Ото «покаяніє»! Шлюбну жінку різати… – говорив молодий Шулик.

– Чіпався, чіпався мене за корову, аж йому розум помішало, а я, най мене так Бог тяжко скарає, не винна, – обізвалася стара Шуличка.

В тій хвилі хата стряслася від ударів в стіну. Вікна дзвеніли, діти зачали плакати, а каміння летіло, гупаючи щораз сильніше в стіну.

– То розбій! В хату камінєм шиє! – крикнули Шулики і вибігли з хати.