Розділ «Михайло Петрушевич»

– Тоті з книжок, з письма знають; з Божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

– А душа що?

– Душа Божа; а як же би інакше? З Богом держить і Божий є.

– А град?

– Бурить градову хмару примовами.

– Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань Господи, яка кара від граду! Лише роздрочить пусто.

– То тяжка річ з тим боротися…

– Що кому Бог призначив: так уже написано.

– А Василенків що? Мало не минувся.

– Були розумні та й трафили ще на мудріших.

– Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

– У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.

– Не знав добре від себе.

– Гра-а-ад? – мов спросоння спитав хворий.

Він лежав з широко створеними очима, в котрих видніла непритомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка виходить повагом курка, а на курці їде величезний товстий щур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об’їжджає сім разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як лилики з світячими, як сірничка, очима снуються попід стелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленники плещуть в долоні… На зеленкуватих, натрудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки… Плаче планета[90] й кличе: «Сюда! Сюда!»

– Щезай! Не піду! Що кличеш?… Чуєте? Кличе планета д’собі… – пробудившись з-між привидів, говорить хворий.

– Дух святий при вас, Гнатуню! – кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжним хрестом.

Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лотоках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші… Б’ють об голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.

– Голова… Град!.. Град!.. – кричить здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.

В голові шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.