Розділ «Михайло Петрушевич»

– Труби трублять на чотири сторони світу… Чути шум, якби від многих… Отвираються гроби, порохи збираються… Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за пазуху! Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину?[91]… Стоять, як два лани збіжжя: он та тримає клубки в руках… Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка… Ти з чесничком? Тілько всего добра?… Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро… Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпаєся за чесничок!.. Адіть! Вже підтяг єї д’половині… О-о-ох!.. Урвався чесничок!.. У смолу… Навіки…

– Він видить суд Божий, – шепчуть мужики.

– Суссе Христе, Сине Божий!

– Матінко Христова, прости нас, грішних!..

– Христос на престолі сидить; Мати Єго, апостоли при нім… Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі… Рани на руках, рани на ногах… Страшний суд!.. – говорить, витріщивши очі, хворий. – Ангел вагу тримає, важить добре і зле… Пішов ти!! Скаменів би-сь… Ото «покаяніє»! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину… О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить – несправедлива вага…

Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді Божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються зітхання й восклики покаянні.

– Свитає, – каже, поглянувши на вікно, мужик.

– Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

– Сирота я бідна! Що я тепер пічну? – заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги – далекий відблиск царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим перловим блиском. Білі смуги розширялися щораз далі, ставали щораз світліші, а над самою горою загорялася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздрухуючись, хлібороб і шептав «Отченаші».

Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; попри неї йшли спішно люди.

– То ви? – питали здивовані.

– Та я… – відповідає Параня.

– Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! – говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.

– То ти, жінко? – скрикнули майже всі разом.

– Та я, прошу начальника ласки, – сказала Параня.

– Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку… – промовило піддурене начальство.

– От як люди; причиниться один, другий… До нас далеко, – боронили людську уломність присяжні.

– Зійшов з розуму? – спитав війт.