Розділ «Михайло Петрушевич»

Народився 10 вересня 1869 р. в с. Космач біля Богородчан на Станіславівщині у сім’ї вчителя народної школи. Восени того ж року батьки Михайла переїхали в с. Новиця біля Калуша. Закінчив гімназію у Станіславові (1889), духовну семінарію у Відні. З 1894 р. – священик у Болехові, де й помер 8 вересня 1895 р.

Ще під час навчання у гімназії писав вірші. Оповідання почав писати у Болехові під впливом Гліба Успенського. Всього створив близько десяти оповідань. Друкувався в журналі «Зоря» у 1895–1896 рр.

Оповідання «Градобур» М. Петрушевича подається за журналом «Зоря», 1895, № 16, 17.

Градобур

Глава перша

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п’ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного, блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат,[70] на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив’язаний був складаний ніж.

Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжко і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п’янства – пляшки, келішки, високі склянки до пива – а під сподом німецький напис: «Wein, Bier und Meth – Nuchim Schinder».[71]

Підходячи д’корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні, – але, порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима, вступив до шинку.

В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинквасом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам «Славу» і казав собі дати порцію горілки за три нові.

– А то ви, Гнате? – обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця мужик.

– Та я, – якось ніяково відповів Гнат.

– Як ся маєте? – питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.

– От як видите, – сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.

– А вам що, Гнате? Та вам кров з волосся слезить… – питав здивований мужик.

– Василенків… От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз – підемо разом додому… – стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і обидва з Василенковим вийшли з корчми.

Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб’ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.

– Ви, Гнате, знов з Шуликами? – зачав перший Василенків.

– Мýку маю велику від них, – понуро сказав Гнат.

– На чім же зайшло?