Розділ «Михайло Петрушевич»

– Беріть єго на руки! – крикнув мужик – і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв’язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли в куті непорушне стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.

– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.

– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.

– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.

– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

– Прийшло би на громаду платити?

– А що ж ти гадав?

– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.

– З насланя… – відповіла друга.

– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?

– А Шуличка? Вона знає… – цілком стиха говорила баба.

– З того би єму таке прийшло?

– Ідіть геть! З даня минутися можна, – сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.

По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:

– Хто там?

– Та я, Василиха…