Розділ «Михайло Петрушевич»

– Що там таке?

– Ви нічо не чули?

– Нічо; горить, Боже хрань, чи що?

– Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки-таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев’яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувши що попало, біг дивитися на Гната.

Було вже пізно. На голубім небі – небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року, – блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; «косарі», йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, «квочка»[87] хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй – і ще раз відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже «покаяніє».

Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав в сторону створених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.

– У головах Мафтей і Марко, у ногах Лука і Іоан євангелісти святі, – говорив він, дивлячись уперед себе, – нечиста сила ломить мене… Студеним вітром преся в хату… Сту-де-но-о… – бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкривала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.

– Боже, в Тройці Святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш – даш мені силу над всі люди… Огонь, град, голод, дух бурен… Сімдесят сім примов ранішних, сімдесят сім полуденішних… сімдесят сім північних… Куди лізеш?! – кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати. – Цілий черво-о-оний… Копитом гребе землю… Не сядеш коло мене! Луко! Іоане! Ратуйте мене, грішного! О-оох!.. – ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.

– А то єго мучить! Сила Божа!.. – шептали, проснувшись, мужики.

– Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?

– Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година…

– На що мене родила мати моя? Світ цілий – гріхи… Війт, присяжний, радні – один гріх; на священиках – гріхи… В «беззаконіях» родила мя мати моя… На припечі чорний кіт! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого… Пішов у каглу[88]… Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог… Хе, хе, хе!.. – перекрививши рот і вп’яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

– Може би, єму сповіді? – радилися мужики.

– Вар’ята сповідати?

– А Василенкова?

– Що?! Василенкова-а? Ту Божа річ іде: євангелістів видить… Ту не єго робота – мантій,[89] – відказували декотрі.