Розділ «Михайло Петрушевич»

– «Помощ моя от Господа, сотворшаго небо й землю…» Від людей добра не буде, погані, – сказав Гнат і умовк.

Вони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх боці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи пурхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на баранах[76] чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б’ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.

Коли він наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові «Славу», посідали на край і дивилися горі водою.

Сонце спускалося щораз нижче. Що далі на захід, то більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум’янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня церкви на горі, окруженої вінцем високих тополь і розложистих лип.

– Ще маємо кусень додому, – перший промовив градобур.

– Я ще більший, бо аж на Ялинку, – відповів Гнат.

– На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський Великдень,[77] – сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівляни, що вузькою а довгою полосою тяглося рівнобіжне до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.

– Ра-ахма-нський Великдень… Ходім: Шуличка зіпсує корову… – приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.

В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його череп. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса, котрого він умів майже напам’ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші,[78] а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

– Дивіть! Лицар і Смерть… – скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

– Що вам Бог дав? Який Лицар і Смерть? – здивовано спитав Василенків.

– Не видите? Косу тримає в костистій руці…

– Що вам, Гнате? Дух святий при нас хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? – вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.

– Та я нічо… От так… Щось привидиться…

– Догодили ж вам Шулики! Вже вам і привиджуєся: а де ж хто видів так чоловіка збиткувати та ще й по голові? – жалував Гната Василенків.

Вони наближалися до села, перейшли міст на млинівці,[79] пущеній з Лімниці, і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймалася щораз вище, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнайомого перехожого великий одноповерховий не то дім, не то камениця, не то шпихлір[80] – садиба новицького креза-війта, розмальована всіма можливо суперечними красками. Гнат, проходячи попри війтівський «двір», відвернувся, і оба пнялися мовчки аж д’великій брудній камеральній корчмі, що стояла на високій площині при дорозі. Тут дорога розходилася у два боки: одна вела направо, у часть села, названу Банею, і туди пішов Василенків, попрощавшися з Гнатом, – а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив, не видячи ні худоби, що повільно йшла горі дорогою, ні людей, що вешталися по обійстях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.

Сонце вже зайшло, лише на заході зоставала довга лілова смуга світла. На сході світила вечірня зоря – і одна по другій запалювалися свічки на ясно-голубім веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лився з його лиця. Він поглянув на церкву, промовив: «Боже!» і попри школу спускався вуличкою, що вела попри великий город старого учителя у потічок, за котрим на схилі високого поздовжного горба Ялинки стояла його низька, покрита соломою, порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боці.