Розділ «Михайло Петрушевич»

– Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене… дивіть, що з мене зробили… – дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.

– Ви, може, по «реперту»[72] до суду ходили? – спитав Василенків.

– Нема правди на світі! – гірко скликнув Гнат. – Пани в суді казали, що знаки замалі… Нема на що «реперту» давати…

– Де нині правда є? Хіба в Бозі та в мені трохи, – підсміхуючись, потвердив ворожбит.

– В голові палить, якби грані насипав… Муку мені велику Бог посилає: може, я ще переможу єї… тоту Шуличку-відьму!

– Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово Боже розумієте, а бабу не можете змочи.

– Зміг би я єї, коби не військо.

– Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе, – говорив Василенків.

– Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу, – відповів Гнат.

Так-то бесідуючи, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами[73] і лопатнем.[74] При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і получення з пнем вертала їх назад: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.

Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня[75] спіритусу. Була се велика, одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Стирчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.

Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: «Чути горівку» – і вступили до найближчої старої корчмини.

Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідливіший.

– Ба, куме Гнате, а у війта? – спитав ворожбит.

– У війта? – роззявивши рота, скрикнув Гнат. – У того злодія?! З Христа ризи би здоймив…

– Робив справу?

– Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.

– Шулики дали, певно, чотири кварти, – підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.

– За мене не мине єго кара Божа… Як на такі рани робити згоду? – питав обурений Гнат.

– Та й в суді не ліпшу справу зробили, – підговорював ворожбит.