Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Громами молота в породу б'ю байдужу,

В метали іскряні, що їх вогонь аж гне,

Бо викувати з них для себе серце мушу —

Гартоване на честь, потужне і ясне.

Знай, серце, що коли, явивши вдачу хвору,

Ти тріснеш, скривишся і викажеш покору,

Мов грім, рука моя в пил розіб'є тебе!

Згинь, розпанахане ударами титана,

Ніж маєш болями своїми жить, як рана,

Прокляте кволістю, надтріснуте, слабе.

Останній, лютий бій з людиною судьба

Звершила… Син землі, бунтар, сподвижник світла,

Знеможений упав! Піймала пастка підла

Титана, і навік скувала, мов раба.

Тріумф! Таємна міць, яка здушила в ньому

Зухвальство, й ум, і все, що радісне й трудне,

Тепер його в своїх просторах розіпне

І до зірок приб'є на муки й на судому.

І велетень повис у зорях, і йому

Здалося, що пора повстати в непокорі,