Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Стояв і плакав я коло труни

Максима Рильського в печалі темній.

І сам себе у марноті нікчемній

Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,

Що смерть іде по стежці потаємній,

Щоб мозок твій перетворити в кремній,

А кість — у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,

Воно встає з колиски до вікна —

В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,

Щоб так, як він, свою верстати путь,

А помирати можна вже як-будь.

Він вийшов з хати в млисте передрання,

Зачувши, як гуде мисливський ріг

Далеких друзів… До дітей своїх

Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя

Його туди, звідкіль нема доріг,