Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Вогненні ручаї текли по ньому,

Клекочучи, шугали у траву,

Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали — в темінь грозову.

Та він і мертвий береже від грому

Свою родину, в зелені живу!

Була у нього усмішка дитяти —

Блакиті української тепло.

Любов'ю серце зроджене було,

Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло

У сяєві Франкової посвяти.

Ворожою сокирою потяте,

Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,

Що світ у слові залишили нам,

Де з подиву і гордості горів я;

Його, як ластівки у небі слід,

Червонокровий не пійма граніт,

Ні мармур, що слабий на білокрів'я…