Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Щоб замінить собі не душу, а штани,

Щоб з бідних служників пробитися в пани,

А з підлабузників — у бонзи й верховоди.

Ви любите себе, і сил таких нема,

Щоб ту міцну любов знешкодити до краю,

Вона встає з землі незрима, як чума.

Я з вами вік прожив, та дотепер не знаю,

За що я вас люблю, навиклих до ярма,

Чому я вам до ніг своє життя складаю?

Мої найкращі дні вже поза мною,

Не відаю, навіщо я живу.

Пора вже обертатися в траву

Чи спати під плитою кам'яною.

Але мій дух не годиться з труною,

І, доки сонце в мене наяву,

Я чую в серці тугу світову,

Вчарований безсмертя таїною.

Віддав я до останнього гроша

Позичене, але чому, не знаю,

Не прагне спочиву моя душа,