Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

За справедливістю, що край наш обійшла,

Як плем'я, рабськістю заразне й недолуге.

Я винен, бо не був жорстким, як стріла,

Не мав нещадної й достатньої потуги,

Щоб знищити Союз диявольський дотла!

Ах, те, що я писав колись, в юнацькі дні,

Тепер таке мале, немов школярські вправи,

І за таке ніщо я мав немало слави,

Гучної похвальби, що гірша від брехні.

Я оглядаюся — і соромно мені

За слово мучене, немудре і коряве,

Та йшов я з темностей, я вибивався з мряви,

Кривавивсь на шляху об камені трудні.

Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями,

Мов на сорочці кров, яку не відпереш,

Хоч хімії давай з найкращої реклами.

Отрути випив я, налитої по креш

Добою темною, та все-таки, та все ж

Я добрий слід лишив між добрими братами.

Куди діваються всі добрі починання,