Розділ сьомий Історія Міністра

Треба спішити, поки мене не прищучили. Нічого не спадає на думку, тільки зависання, як казав Толік. Нехай зависнуть на простій дії, кожний на своєму. Чистити зуби багато годин підряд, мити машину багато годин підряд, пити чай багато годин… Та вони ж умруть, це особливо збочене вбивство. Вони ж свої, свої вмруть.

Щось простіше. Епілептичний напад од вигляду екрана. У всіх. Чи раптова сліпота. Чи те й те.

І сотні літаків у повітрі. І ядерні електростанції. І хворі на операційних столах. І екрани, екрани, екранчики…

Що станеться з Максимом, коли я все це підірву? Він зникне чи ні? Я виб’ю зброю з його з рук, і багато століть мине, поки система відновиться. Код, клятий двійковий код ніде не дінеться. Людина вижила тому, що вміла розрізняти чужих і своїх.

І це ж її погубить.

Міркування заважають швидкодії. Поки я міркував, мене обклали. Подивимось…

Знову вивернувся навиворіт, розпався й склався заново, але відчуття, що на нього йде полювання, не пропало — навпаки, зміцніло. Тут не тільки я, зрозумів Арсен. Тут повно таких, як я, навчених ловити таких, як я. Аня й Толік казали правду: Максим не єдиний його термінал, і навіть не один з двох. Я не єдиний цифровий, і навіть не один з десятка.

Але тільки я, я один зважився зробити те, що я зроблю. Я обернуся таким вірусом, якого людство не пам’ятало й ніколи більше не згадає, бо мережа після моєї атаки вмре.

Завісити. Зациклити свідомість. Усім, хто зараз коло екранів. Жоден з тих, хто виживе, не посміє більше глянути на монітор. Це стане кошмаром, моніторами лякатимуть дітей майбутні покоління: екран, котрий позбавляє розуму. Котрий убиває. Забудьте: немає комп’ютерів, нема телевізора, навіть радіо, мабуть, немає…

Він зіщулився, зробившись геть маленьким, і хмарою завис перед величезною панеллю світних вікон. Ви повинні запам’ятати науку, ви повинні запам’ятати зоровий образ… Ось вам — орхідея. Нехай квітка одночасно з’явиться на всіх моніторах, і протримається кілька секунд, а потім…

Пауза. Провисання. Перешіптування в залі. Зараз усе почнеться.

Зараз.

Він вирощував у собі рішучість. Він її вже майже виростив. Він цифровий, а отже, вільний од сантиментів. Він цифровий, він вирішує, він бере на себе відповідальність; краще бути вбивцею, ніж боягузом. Ще крихітку…

— Чорна Богине! Прийми нашу жертву!

Сигнал один серед мільярдів, тоненький, слабкий. Але він, цей сигнал, порушив структуру світу довкола нього, і все змінилося.

Він ковзнув уздовж живого пучка каналів і побачив майдан перед ратушею в намальованому місті. Потворний храм, поміст перед храмом і двох ігрових персонажів, що взяли в лещата дівчину.

Іру Гнатенко.

Баффі.

Це був уже знайомий зал — з «шубою», пристроєм, що дозволяє проектувати живих людей у гру і сполучати їхні віртуальні тіні з ігровими персонажами. Жертвопринесення почалося поза графіком, тому народу на майдані було відносно мало — однак прибували й прибували, збігалися з усіх боків і виникали прямо з повітря намальовані фігурки людей та казкових персонажів, і від кожного вела ниточка до користувача за монітором — клерка, підлітка, домогосподарки. У жертвопринесенні коло храму була нез’ясована принадність; напевно, ці люди відчували, що стають свідками справжньої смерті. Хоч зовні все було порядно, за правилами гри.

Там, на майдані у віртуальному світі, було сонячно й людно. Тут, у напівтемному великому приміщенні, стояли сутінки й пахло застояним сигаретним димом. Двоє сиділи за моніторами, двоє вели до помосту жертву, і без того слабку й не здатну до опору.