Розділ четвертий Маніпулятор

— Н-ні. Я не впевнений.

— Та не бійся. Це не наркотик, це не імплантат. Якщо є бажання, його легко видалити. Наче нова заставка на монітор: погрався, стер.

«Правда».

— А віруси? — Арсен дивився на холодильник, не наважуючись устати й підійти. — Ви… ти казав про віруси… Те, що зі мною сталося… «Імовірнісний черв’як»…

Максим неквапливо відкрив дверці холодильника, вийняв пляшку соку, струнку, мов вежа, із зеленими яблуками на етикетці, які чомусь нагадали Арсенові голі зади:

— Тобі сік чи воду?

— Воду, будь ласка.

Максим глянув на пляшку і, мабуть, Арсенова асоціація передалась і йому:

— Вибач за вульгарну аналогію, проте свобода сексуальних контактів загрожує епідемією. Де вільно поширюється інформація — там, зрозуміло, з’являються віруси, — він узяв з полиці мінеральну воду. — Вода — це добре, а чай питимеш?

Це був не сон і не марення, подумав Арсен. Мене не накачали наркотиками, як я спочатку надіявся. Я справді грався у своє життя, сидячи перед монітором, як перед цим грався в сотні інших ігор. А потім мене вбили тут, у цій кімнаті, і замінили мою долю збереженим файлом. Цікаво, де тепер мій труп?

Забулькав електричний чайник.

— Це так, я винний, я тобі свідомо підсадив важкий вірус, — Максим зітхнув. — З виховною метою. Перестарався, так. Але ти сам мене спровокував, маніпуляторе. Навіщо вирішив вийти з гри? Тобі ж було цікаво?

— Я в такі ігри не граю!

— Ти злякався. Боягузик. Я психонув, я винний, я попросив пробачення. І я ж усе повернув, як було, на першу вимогу? Чи ні?

«Правда».

— Ти можеш усе? — пролепетав Арсен. — Абсолютно все?

— Авжеж ні. Я не можу скасувати закон збереження енергії, а це такий шлагбаум на шляху, що рятуйся, хто може.

«Правда».

— Як мені вимкнути цю штуку?

— Візьми будь-яку мишу від непрацюючого компа. Можна таку, як у мене, — Максим підкинув свою мишу. — Можеш вирізати з дерева чи виліпити з пластиліну. Заплющ очі й уяви собі інтерфейс… Робочий стіл… Що ти хочеш зробити?