Розділ четвертий Маніпулятор

«Неправда».

Арсен здригнувся.

— У п’ятницю, робити їм нічого, — мама так і не встала з-за стола у вітальні.

— Шеф завтра у відрядження летить…

«Неправда».

Як одімкнути цю штуку, подумав Арсен. Як вимкнути цю гидоту, чому я цього раніше не зробив, був же час! Сидів, страждав, газети читав…

Тато пішов на кухню, через хвилину мама покинула свій комп’ютер і приєдналася до нього. Вони про щось балакали досить жваво, до Арсена долинали окремі мамині слова: «…Змовилися, спеціально знижують рейтинг, приходять і голосують, ставлять їм нуль… Я знаю цю дівку, її на трьох ресурсах забанили…»

Арсен нарешті стяг туфлі, зняв шкарпетки, поворушив білими скоцюрбленими пальцями ніг. У Піноккіо — не Буратіно — видовжується ніс щоразу, як той бреше. От що мені нагадують ці вбудовані функції — чари, звичайні чари, наче в казці…

Він знайшов у шухляді ножиці, взяв у руки рідну мишу свого компа, але в останню мить раптом стало шкода. Він відклав ножиці й залишив мишу на місці. Босоніж вийшов у коридор. Зіштовхнувся з батьком, котрий поправляв перед дзеркалом комір сліпучо-білої сорочки.

— Тату, куди йдеш?

— Привіт! Я не знав, що ти вдома… На нараду, уяви собі.

«Неправда».

Арсен не знайшов, що сказати. Потоптався, попрощався й пішов до себе.

— Здрастуйте. Мені мишу, найдешевшу.

— Для USB-порту?

— Будь-яку. Найпростішу.

Торговий центр був напханий технікою на всі випадки життя. Екрани, щоб дивитися, навушники й динаміки, щоб слухати, величезні пральні машини, крихітні плеєри, телефони, вони ж фотоапарати, планшети з екранчиком, покликані замінити собою всі книги на світі. Жодна з цих речей, навіть найдорожча й найблискучіша, не могла зрівнятися потужністю з однією маленькою дешевою мишею.

Арсен пробив на касі чек і одержав на руки коробочку з картону й целулоїду, з гарантійним чеком усередині. Пройшовся ще раз уздовж стелажів, повільно, дуже повільно. Колись він любив тут ходити — мріяти про отакий ось ноутбук, отакий плеєр, такі навушники.

Він ніколи не мріяв, щоб до нього з’явився чарівник і запропонував усемогутність. Причому не Дід Мороз, ні. Злий чаклун.

Арсен заново прокручував у голові їхню з Максимом розмову й розумів з прикрістю, що розклеївся в найвідповідальніший момент. «Те, що ти бачиш перед собою, — білкова істота, термінал, за допомогою якого я з тобою спілкуюся…» Після цієї відповіді Арсен зобов’язаний був негайно запитати: а сам ти, справжній, по своїй суті — хто такий?