Розділ перший Історія Міністра

Арсен кивнув йому, мовляв, усе гаразд, і повернувся до гри.

Асамблея тривала четверту годину. Арсен виснажився вкрай, проте до фінішу прийшов безперечним переможцем. Хоч би хто стояв за Темним Блазнем, найближчим часом цим панам доведеться шукати собі нового ставленика.

Указ про додаткові податки було затверджено. Навмисне грабіжницький, обурливий, образливий указ. Його, звісно, незабаром скасують — великі землевласники не дозволять на собі їздити. Але за тиждень-два, що указ діятиме, скарбниця збере купу «зайвих» грошиків. Вони підуть частково Канцлерові, частково Квіні на її транспортний проект… Цікаво, все-таки, Дід Піхто — її віртуал чи просто союзник?

Пролунав фінальний гонг. Учасники Асамблеї, не дбаючи про належний вихід із залу, просто танули в повітрі. Внутрікланові наради тривали на інших територіях. Арсен відчув, що в нього злипаються очі.

Він вийшов, деінсталював гру й дуже ретельно підібрав сліди, залишені на компі. Сховав у внутрішню кишеню флешку. Годинник повернув на п’яту ранку; хлопець-адмін сонно постукував по клавіатурі — сидів, напевно, в якомусь чаті. Мужик у жовтій куртці розвалився перед монітором, закинувши ногу на ногу, погойдуючи ногою в кросівці.

Їх ніхто не чекає вдома, подумав Арсен. А мені куди тепер іти?

Додому.

Проста, затишна, така тепла думка. Ну звісно, додому. Вони там намучилися, видзвонюючи його, прислухаючись до кроків на сходах. Додому, попросити пробачення, прийняти душ, поснідати, напитися чаю… Виспатись у своєму ліжку, і, прокинувшись, побачити комп’ютер на колишньому місці…

Він устав — і похитнувся від раптового запаморочення. Підвал і мерехтливі екрани, на яких плавали, міняючись, пухирі й квадрати скрінсейверів, низька бетонна стеля, огорожка, за якою нудьгував адмін, відчинені двері в кімнату-підсобку — все це здалося йому намальованим, нереальним, схотілося додати моніторові яскравості, та замість цього він конвульсивно позіхнув і протер сльозаві очі.

— Уже йдеш? — запитав хлопець-адмін метушливо й неприродно. Правильний текст о п’ятій ранку був би: «Нарешті вимітаєшся, шмаркач…» Але Арсен занадто втомився, щоб надавати значення таким тонкощам.

— Усе, дякую, — він виклав на стіл гроші з кишені, жмут м’ятих купюр, усе, що в нього було. — Я піду.

— Одну хвилину.

Арсен і хлопець-адмін озирнулись одночасно. Мужик у жовтій куртці навіть голови не повернув — тасував карти на екрані. Проте це він щойно сказав — і дуже вагомо: «Одну хвилину».

— Тобто? — поцікавився хлопець.

Мужик розвернувся на офісному стільці — як сидів, усім тілом. Щоки його запали, великий ніс загострився, щетина стояла сторч. Очі блищали.

— Ану познищуй його паролі, — сказав дядько, звертаючись до адміна. — Ігровий акаунт. Поштові скриньки. Красти негарно.

Адмін поперхнувся. В Арсена мороз продер по спині: він ніколи, ніколи, не входив у мережу з чужих компів. Йому здавалося, що він усе-все-все після себе вичистив…

— Не зрозумів, — ображено сказав адмін. — Що за фігня?

Мужик у жовтій куртці раптом усміхнувся, широко й привітно:

— Вичисть його паролі з системи. Я все розумію, гроші потрібні, дрібний підробіток, дітки їсти просять. Чи ти сам іще дитятко, га? Студент? Без стипухи?