Розділ «Віктор Савченко ХАМСИН»

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамарикса. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли з піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають з землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони й справді нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Мабуть, і те, й те. Що то була вода, я почав відчувати пізніше. Скоро помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть з землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу… Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здався дуже великим. Потім проявник почав діяти дедалі в глиб простору, аж до обрію, в якому, немов у змуленому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову. Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

— Пити!

— Потроху треба. Потроху…

В міру того, як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. Але впізнавав я його не за спогадами з минулого, а — з майбутнього. Бо досі в стійбищі бедуїнів, з якого на постріли прибув Мухамет (так його звали), я жодного разу не був і чоловіка цього ніколи раніше не бачив. Проте я знав, у якому місці стану розбито його намет, що в нього четверо дітей і що біля намету ростуть дві фінікові пальми. Я знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося там без лиха.

Між тим життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я знав, що ось зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, як йому відповісти, коли він поцікавиться.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в кров. Картина поволі стала прояснюватися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив смак крові в роті.

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам боляче муляв горб, на якому ми лежали, немов дві сакви, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюдячого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром “п’янітимемо” від содової і великих марокканських помаранчів… Під хитавицю на спині верблюда і прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава[2]… Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше роздивлявся тільки на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, месьє, я бачив і ваші артезіанські колонки”, — скаже мавр.

Ткач підвівся легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільною сіткою дрібних зморщок і складок. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але я ще довго відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало, тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як до нього знову тягнеться рука… Отакою буває пустеля, колего, — підсумував він.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…