Розділ «Віктор Савченко ХАМСИН»

Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої “тойоти”. Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув, у чім річ. Надія, що на мить освітила його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину і, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетне всю Мавританію і обабіч якої в пустелі зеленітимуть оазиси. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співає) і його сини.

Як довго ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить у тій курній пустелі здавалася вічністю. Недурно араби кажуть “муки спраги — значна частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такій різкій дисгармонії, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на колію, важкі різнокольорові шпали на якій були яскравими подіями в моєму житті, а рейками — час. “Шпали” часто випадали, мінялися місцями, завдаючи мені великої муки, і нарешті всі події, що сталися зі мною з того моменту, коли я вперше побачив світ, аж до останньої миті в пустелі, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті минуле освітилося дивним світлом. Те світло швидко побігло по моїй життєвій колії від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я їх щойно пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті, змусивши ще раз зазнати поневірянь двох останніх діб, легко вийшло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які зі мною ще ніколи не траплялися… Власне, все, про що піде мова далі, перед тим як його пережити, я в загальних рисах побачив у тому дивному, невидимому для ока струмені світла.

Ткач замовк. За час, поки він розповідав, змінилася вахта. Від свердловини долинало тепер рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Поле вівса в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо під абрикосом, нарешті сів; мацнув кишеню, де в нього лежали цигарки. Він курив короткими скупими затяжками. Щораз, коли вуста його торкалися сигарети, на лиці з’являлася відраза. Не випаливши й третини, він затоптав недокурок.

— Не подумайте тільки, — озвався Ткач, уникаючи дивитись у мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівсвідомому стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала ті картини, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації “монтувалися” не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а з цілих подій. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. Вони, що доти лежали в своїх комірках, тепер безладно плавали в пам’яті, висновувалися в ідеї, які проте швидко руйнувалися. З тих знань і синтезувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом “тойоти”, виробляють п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує коливатись вузли того кристалу з невластивою для них частотою. А жарота й неймовірна сухість тому сприяють.

Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інша інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…

Тим часом товариш мій, який дивом пережив хамсин, до боротьби зі спрагою був підготовлений краще від мене. Власне, це його постріл вивів мене із безпам’ятства. Розклепивши очі, коли пролунав звук того постілу, я опинився в морі світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі “шмайсером” в руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала за пісковою хвилею. Я спостерігав за тим, як за сценою з фільму, який уже колись бачив. “Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені.— Але куля тільки зіб’є жменьку піску з бархана”. Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такого ж темно-коричневого кольору була і моя шкіра. А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!”

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало — і двигун глух. Потягнув за ручку замка капота і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь стало сили на те, щоб підняти кришку капота… І тут я не повірив у те, що побачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений чистою водою. Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капота. А рука з моєї голови не приймалась. її відчутно було й тоді, коли я ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав в тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою. Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатись здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

Я сказав товаришеві:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

“Тойота” знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася скільки ока від південного заходу на північний схід.

Тим часом дія на організм невеликої дози води зводилася нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то знову її опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну пісчанку!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

В цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.