Розділ «Сатанорій»

Завтра не наставало ніколи.

Різниця уподобань збільшувала число домашніх турбот: догоди родині, якщо кожний, включаючи собаку, жере різне і коверзує! Але до сварок на цьому ґрунті не доходило. Дружина готувала мовчки. Збираючи німе роздратування, яке наповнювало квартиру їдкою кислотою. Нічого, тут, у санаторії, відпочине. Ні прання, ні готування. Краса. А що листопад — так навіть краще. Менше народу.

Повернувшись у номер, він упав на ліжко, закинув руки за голову й блаженно закрив очі. Відпочинок! Валятися, спати, читати книжки — киш, робота, геть, дзвінки, геть, суєта…

— До озера сходимо прогулятися?

Дружина неуважно вертіла в руках вилку допотопного радіо: намертво прибитий до стіни куб з чорного ебоніту, з металевою сіткою-забралом і єдиною ручкою — регулятором звуку мав вигляд хижого монстра з фільму жахів.

— Сходимо. Після обіду.

— Добре, спи, — кохана жінка усе зрозуміла правильно. — А ми з Ральфом пройдемося.

— Угу, — буркнув він, провалюючись у сон.

Снилося казна-що. Цей же номер: однокімнатний, з фотошпалерою на стіні. Перекати гірської річки: вируюча навколо валунів вода, протилежний берег наполовину схований заростями глоду, вибігають на скелі сосни і жовті осики; жмути вати тануть у непривітному, важкому небі. Здалеку долетів приглушений шум. Швидко наростаючи, перетворюючись у плескіт — ні, у гуркіт потоку, що розбивається об камені! «Трубу прорвало, чи що?» Шпалера спухла міхуром, картина миттєво стала об’ємною, справжньою, — у наступну мить ріка ринула в кімнату, затоплюючи з головою, забиваючи горло. Тіло скувала слабість, крик застряг у горлі, ніч вдарила в обличчя рибним смородом…

— А-а-а!

Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.

За чоловіком — стіна з фотошпалерою. Річка, осики, скелі. Зараз лопне й утопить. Він здригнувся, поспішив натужно розсміятися. У роті пересохло. Зайшовши у ванну, довго пив з-під крана холодну воду, що пахла хлоркою. Потім повернувся в кімнату. Пальці машинально відшукали шнур від репродуктора. Радіо він не любив і вдома ніколи не слухав, але зараз це було саме те, що треба. Які-небудь «Валянки» чи «Нас не наздоженуть», та голосніше, із хрипами і тріском старезного динаміка. Кондовий оптимізм рідних осик (<MI>знову?!<D>) придатний від неврозів.

Вилка, схлипнувши, ввійшла в розетку. Він рішуче додав звуку — так скручують голову призначеному на забій птаху. Очікуваний хрип, скрегіт, перешкоди.

Трохи пропитий голос невідомої статі:

…Чого стоїш у кутку кімнати?

Чого мовчиш за спиною?

Відходячи, пам’ятайте:

Перший постріл — за мною…

Рука сама рвонула шнур. Скрикнула вилка, покидаючи нору розетки. Під цю пісню сім років тому помирала його бабуся, до останньої хвилини не дозволяючи виключити кляте радіо.

Розвіявся.