Розділ «Сатанорій»

Ті, що прийдете, вірою

Не спокутиш любові…

Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:

— Фільм дивитися підеш?

— Ні!

— Чому ти кричиш?

— Я не кричу.

— Може, все-таки в кіно?

— Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.

— А ми сходимо.

Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це — відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно — і не піде. Дружина із сином хочуть — будь ласка! Хто проти?

А особисто він повернеться в номер.

Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган. Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву — у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.

На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.

Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…

Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту — і відпустило.

Він повільно ішов геть, червоний від сорому.

Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:

…Що тобою мені призначиться?

Чий смертельний оскал?