Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

...Ну от, я вже в Безчасiв’ї. Дейдра чекала мене — i не просто чекала, як колись Бронвен на вершинi пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли i де я з’явлюся. Слiдом за нею йшли Колiн i Бренда. Команда дослiдникiв Джерела була в повному зборi.

Дивлячись на доньку, я гадав, скiльки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрiчi. Попри нашi з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по рiзних свiтах i старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж нiяк не менше чотирнадцяти рокiв.

Пiдiйшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцiлувала мене в губи. Вiднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцiлункiв у щiчку.

— Привiт, тату. Давненько не бачила тебе.

— Привiт, сонечко, — сказав я i кивком привiтав Колiна та Бренду. — Як життя?

— Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманостi. Але потiм передумала й вирiшила зачекати.

— Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобi нiде поспiшати. — Я докiрливо похитав головою. — I в кого ти тiльки вдалася така шалапутка!

— Мабуть, у мою тiтку й тезку, — серйозно вiдповiла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсмiялася, але швидко урвала свiй смiх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.

Бiля нас виник круглий стiл, заставлений рiзноманiтними стравами й напоями, а також чотири м’якi стiльцi. Ми влаштувалися за столом i якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Колiна був стривожений, що не вiщувало нiчого доброго. Проте це не вплинуло на мiй апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, вiдтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.

— Розповiдай, Дейдро, — нарештi озвалася Бренда. — Чого чекаєш?

— Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.

— Ти й ранiше це вмiла, — зауважив я.

— Але не так. Досi я мала доступ лише до тiєї iнформацiї, яка присутня в явному виглядi. А тепер можу спiлкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямi вiдповiдi. Правда, воно вiдповiдає лише „так” чи „нi” — або вiдмовляється вiдповiдати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, i воно вiдповiло ствердно...

— Хвилиночку, — втрутилася Бренда. — Одне уточнення. По сутi, Дейдринi питання є твердженнями, i якщо вони сформульованi коректно, Джерело або приймає їх, або вiдкидає. У даному разi, Дейдра висловила припущення: „Я — Хазяйка Джерела”, розумiючи пiд Хазяйкою людину, що тiснiше, нiж iншi, пов’язана iз Джерелом. I воно з цим погодилося.

— Ну, це не новина.

— Новини ще будуть, — сказала Дейдра. — Сюрпризи почалися, коли я запитала в Джерела, чи є я справжньою Хазяйкою.

— I що воно вiдповiло?

— З першого разу нiчого, бо я не зовсiм чiтко уявляла, що означає „справжня Хазяйка”. Тiтка Бренда допомогла менi з формулюванням: справжня Хазяйка — це людина, що має максимально можливий зв’язок iз Джерелом. Тепер питання було поставлене коректно, i Джерело вiдповiло, що я не є його справжньою Хазяйкою.

Я розгублено похитав головою:

— Дейдро, донечко... Брендо, сестричко... Ви нiчого не наплутали?