Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

Артур уп’явся в неї зляканим поглядом:

— Пеннi, донечко! Тiльки не ти.

— А хто ж?

— Ну... когось знайдемо...

— I звалимо на його... тобто її плечi таку вiдповiдальнiсть? — Вона рiшуче похитала головою. — Нi, це наша сiмейна справа. Не годиться втручати iнших людей.

— Але наслiдки...

— Як я розумiю, — зауважила Пенелопа, — вони загрожують не менi, а Джонi. Хай це буде його хрест, частина розплати за його злочини.

— I треба поквапитися, — додала Дейдра. — Пустка вбиває його.

Джона слабо поворухнувся й розплющив очi.

— Мене вбиває... — прохрипiв вiн. — Вбиває ваше милосердя...

Роздiл 45

Артур

Страшенно не люблю, коли мене будять рано вранцi, але саме так зазвичай i буває. Влада — не мед, а бути главою Дому — справжнiсiнька каторга; державнi турботи не дають спокою нi вдень, нi вночi. На щастя, за десять рокiв нашого з Даною медового мiсяця я набрався досить сил, щоб терпляче нести важкий тягар вiдповiдальностi, але всi цi ранковi (а тим бiльше нiчнi) виклики дуже дратували мене. Мiй Дiм був ще надто молодий, мої урядовцi за старою звичкою дорожили кожною хвилиною свого життя i вперто не бажали зрозумiти, що час не вовк i в лiс не втече.

Втiм, цього разу мене потурбував не один з мiнiстрiв чи радникiв, а моя дочка Дейдра.

„Так, донечко”, — спросоння вiдгукнувся я.

„Вибач, тату, що...”

„Дрiбницi, — вiдповiв я, позiхаючи. — Маєш щось важливе?”

„Дуже важливе. — Почувалося, що вона схвильована. — Щойно я дiзналася про одну рiч. Нам треба поговорити. Зустрiнемося в Безчасiв’ї, добре?”

Я зiтхнув:

„Гаразд. За чверть години. Тебе влаштовує?”