Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Дiану.

— Кого?

— Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевiновi дев’ять рокiв, Шоновi — сiм, Артуровi — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.

— Звичайно, рiдна. Звичайно.

Артур з нiжнiстю дивився на своїх дочок i всмiхався. Здавалося, вiн геть забув про Джону.

Я пiдiйшла до нього й запитала:

— Де Дана?

— Разом з дiтьми в особняку Бронвен. Там i Колiн.

— Скiльки рокiв пройшло?

— Майже десять. А для Дейдри — бiльше десяти, бо останнiм часом вона довгенько бувала бiля Джерела.

— Зрозумiло... А як вам жилося? Що ви робили?

— Здебiльшого дiтей, — напiвжартiвливо, напiвсерйозно вiдповiв Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цiлком присвятили себе один одному i нашим дiтям. Незважаючи на весь драматизм ситуацiї, це були кращi роки мого життя. Тiльки одне мучило мене... — Погляд Артура став жорстким i водночас сумним. Вiн повернувся до Джони. — Тiльки одне не давало менi спокою всi цi роки — думки про мого сина, старшого з моїх синiв. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав i про твою нещасну матiр, хоча менi було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понiвечив їй життя. Та це ще не все. З усiєю вiдвертiстю я визнаю, що кинув би її навiть у тому разi, якби знав про її вагiтнiсть. Тодi я завдав би їй ще бiльшого болю, вiднявши в неї тебе. Так, я повiвся пiдло й негiдно — але не з лихими намiрами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть i презирство, ти мав повне право мстити менi. Однак нiщо не може виправдати твоїх учинкiв, iм’я яким — злочин.

— То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навiщо читати мораль засудженому на смерть?

Артур похитав головою:

— Я не твiй суддя, Джоно, я твiй батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, i ще невiдь скiльки кровi проллється з твоєї вини... але ти мiй син. Я поверну тебе в Екватор i вiдпущу на свободу — а далi живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совiсть, то гiрше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навiть тiєї жалюгiдної розради, що нiбито помстився за матiр. Твої руки по лiктi у кровi її одноплемiнникiв, а Iзраїль врештi програє вiйну Домовi Свiтла. Ти доклав усiх зусиль, щоб погубити Дiм Iзраїлiв, — тепер живи й дивися, як це станеться.

— Вiн цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледiвшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не бiльше години.

— Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.

— Я не винувата, — вiдповiла вона. — Я все зробила правильно. Просто всерединi Джони — там, де ховалася мiць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всi сили, i вiн умре.

Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакцiя на цi слова була парадоксальна. Вiн не впав у iстерику, не став метатися, як зацькований звiр, а просто сповз на пiдлогу й заплющив очi, немов чекаючи на обiцяну смерть. Його обличчя виражало дику сумiш страху й полегшення.

— Це вже почало дiяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.