Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— I тодi ти розповiв вигадану iсторiю про своїх батькiв?

— Нiякої iсторiї. Александровi розуму не бракує. Вiн казав: що бiльше буде брехнi, то швидше я заплутаюся в подробицях i викличу пiдозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає нi батька, нi матерi. Мовляв, мене виховала одна добра жiнка, а пiсля її смертi я мандрував по свiту, перебивався випадковими заробiтками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовностi, можливо родиннi... Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав iз себе сина Iсаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посмiхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обiймами i навiть заявив, що я дуже нагадую йому Iсаю. До чого люди слiпi!

— Помиляєшся, — промовив Амадiс, чиє обличчя стало неприродно блiдим. — Ти дiйсно схожий на Iсаю — тiєю ж мiрою, якою схожий на всiх нас.

Джона запитливо глипнув на нього:

— Про що ти?

Амадiс зiтхнув:

— Тебе нiколи не цiкавило, чому я так вирiзняв тебе з-помiж iнших наближених Рахiлi? Я ж бо вважав тебе своїм онуком... а насправдi ти виявився моїм небожем.

Слiдом за цiєю приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала вiд обличчя руки й розгублено заклiпала вологими вiд слiз очима. Морган здивовано зиркав то на Амадiса, то на Джону. Дiонiс чомусь штовхнув мене лiктем у бiк.

„Брате, — озвалась я подумки. — Це правда?”

— Чиста правда, — вiдповiв Амадiс; в його голосi бринiли бiль i гнiв. — Iсая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скаженi пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пiзно довiдався про це.

Цiєї митi я зрозумiла, що Александровi пiдписаний смертний вирок. Амадiс, попри весь свiй пацифiзм i небажання мати справу зi зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра i не покарає його за внукову смерть.

Джона спробував глузливо розсмiятися, але смiх застряг йому горлi, i вiн закашлявся. Ще десяток секунд — ще два мiсяцi для стрiмкого зростання малої Дейдри...

— Ну й сiмейка! — повернувши собi мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмiсникiв, розпусникiв i перелюбникiв. Виявляється, при всьому своєму антисемiтизмi сини Свiтла дуже ласi на дочок Iзраїлю. Смiх i грiх!

— Твiй цинiзм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще бiльшим негiдником, нiж є насправдi. Ти гвалтуєш свою сутнiсть, але це не може тривати вiчно. Колись ти втомишся вiд свого лицемiрства, утратиш контроль над справдешнiми почуттями, i тодi вiзьме гору те добре, що в тобi ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матiр, за її покалiчене життя — але на вiвтар своєї вiдплати ти пролив рiки кровi, з месника перетворився на ката...”

— Замовчи! — загарчав Джона, i його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!

З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далi звертатися до того мiфiчного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негiднику. Проте хвилини, рiвнi рокам, нарештi минули, i наше чекання скiнчилося.

На вiльному мiсцi мiж мною та Морганом з’явився Артур — майже такий, як ранiше, хiба що в iншому одязi, з iншою зачiскою i засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дiвчинка рокiв одинадцяти, одягнена в синi штанцi та квiтчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим вiдтiнком волосся i жвавi карi очi, а її миле личко дуже нагадувало Данине.

Артур змiряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальнiстю ситуацiї.

„Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!”

Що я могла вiдповiсти? Адже для мене вiн був вiдсутнiй лише кiлька хвилин.