Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Вона й так знає.

Брендон обiйняв мене, потиснув руку Дiонiсу i швидко пройшов пiд арку. Не обертаючись, викликав Образ Джерела, а за мить його фiгура розтанула в повiтрi. Iншi члени делегацiї, вiддавши менi честь, разом ввiйшли в Тунель.

Нас залишилося троє — я, Дiонiс i Джона. Сiм моїх друзiв та родичiв — четверо Сутiнкових i троє дiтей Свiтла — вже перебували в Авалонi. Я переправив їх до Бренди ще зранку, щоб вони встигли трохи освоїтися, перш нiж я офiцiйно представлю їх при дворi.

Що ж до Джони, то питання про його статус залишалося вiдкритим. Я не мав часу помiркувати над цим, але схилявся до думки, що там, де приймуть вiсьмох учителiв (включно з Дiонiсом), знайдеться мiсце i для дев’ятого. Тим бiльше що дев’ять — магiчне число.

Ще в лiфтi я зв’язався з Брендою i попросив її приготуватися. Тепер вона сама вийшла на зв’язок i повiдомила, що готова до прийому.

— Рушаймо, — сказав я Дiонiсу та Джонi, i ми вступили пiд арку.

За моєю командою Образ Джерела загорнув нас трьох у силовий кокон. Контакт мiж мною та Брендою набув у моєму сприйняттi вигляду нитки, протягненої через нескiнченнiсть. Для проби я спочатку смикнув цю нитку, перевiривши її на мiцнiсть, потiм схопився за неї i звелiв сестрi тягти...

Простiр навколо нас спалахнув усiма кольорами веселки, пiдлога пiд ногами зникла... а за якусь частку секунди з’явилася знову. Коли в моїх очах перестало рябити, я впiзнав невибагливу обстановку моєї нiшi й побачив Бренду з Пенелопою, що стояли попiд стiною, дивилися на нас i всмiхалися.

— Привiт, — весело сказала Бренда. — Нарештi наша команда в повному складi.

А Пенелопа пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.

— Рада, що ти повернувся, тату.

— Я теж радий тебе бачити, донечко, — вiдповiв я.

— I я радий, що ти тут, Пенелопо, — раптом озвався Джона. — Бо iнакше довелося б посилати за тобою.

Безцеремоннiсть, з якою вiн втрутився в нашу розмову, його дивнi слова i не менш дивний тон геть спантеличили мене. А в грудях я вiдчув неприємний лоскiт, що зазвичай називався поганим передчуттям.

— Що це значить? — здивовано запитав я, повернувшись до Джони. — Ти знайомий з Пенелопою?

Вiн зухвало посмiхнувся. Де й подiвся ввiчливий, коректний, хоч i зайве самовпевнений юнак. Тепер передi мною стояв нахабний тип, що дивився на мене з вiдвертою ворожiстю, ба навiть ненавистю, i водночас його очi сяяли якимсь сатанинським трiумфом. Цей погляд нагадав менi погляд Гаральда, тiльки в ньому було бiльше розуму. Набагато бiльше. Занадто багато розуму...

— Атож, я знайомий з нею, — вiдповiв Джона. — Познайомився з чистої цiкавостi. Кортiло побачити, що являє собою дочка такого негiдника, як Артур Пендрагон.

— От холера! — пробурмотiв за моєю спиною Дiонiс. — Боюся, кузене, ти пригрiв на грудях змiю.

Джона знову посмiхнувся:

— Помиляєшся, не змiю. Адже змiй — символ Хаосу, а це... — над його головою виник золотий нiмб, — це символ Порядку.