Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Який же ти негiдник, Джоно! — тремтячим вiд гнiву голосом мовила Пенелопа. — Ти холоднокровно прирiк на смерть багатьох людей. Навiть власну дружину ти принiс у жертву своїм честолюбним планам. Який же ти паскудний негiдник!

Джона подивився на неї довгим поглядом:

— Я весь у нашого татуся, сестричко. Такий самий негiдник, як вiн. Паскудний негiдник... Що вдiєш — гнила, зiпсута кров.

Роздiл 44

Бренда

Артур вiдкрив рота, але нiчого не сказав, лише хрокнув. У його очах застиг жах. А Джона, не звертаючи на нього уваги, продовжував дивитися на ошелешену Пенелопу.

— Тепер повтори свої слова. Ще раз скажи, що я негiдник, i додай: син негiдника. Пiдлого, безчесного негiдника, що звабив мою матiр, наобiцяв їй золотi гори, а потiм просто зник без слiду, не залишив навiть прощальної записки.

— Ребека... — скорiше не проказав, а простогнав Артур.

Джона повернувся до нього:

— Згадав, га? Нарештi, згадав! А ранiш не мiг? Дванадцять рокiв моя мати чекала вiд тебе звiстки, дванадцять рокiв жила лише думками про тебе, дбайливо зберiгала в альбомi твої фотографiї, годинами розглядала їх... а вночi плакала. Я й зараз чую її плач — гiркий, невтiшний. В одну з таких ночей вона не витримала i випила смертельну дозу снодiйного. А за кiлька днiв прийшли судовi виконавцi, конфiскували наш будинок i все майно за несплату боргiв, а мене, одинадцятирiчного хлопчиська запроторили в сиротинець. Пiзнiше менi повернули деякi речi, що не мали комерцiйної цiнностi, зокрема цей клятий альбом i маминi щоденники. Я читав їх i переповнювався ненавистю до тебе. Я дивився на твої фотографiї i мрiяв про той день, коли розшукаю тебе й уб’ю без жалю та милосердя, як скаженого пса...

— То вбий же мене! — викрикнув Артур, пiдхопившись зi стiльця. Руки його тремтiли, обличчя було блiде, без кровинки. — Убий, угамуй свою спрагу кровi, помстися за матiр!

— Я помщуся, — зловiсно пообiцяв Джона. — Але не смерть буде твоєю спокутою, а життя, яке я перетворю на пекло. Я спровокував вiйну Свiтла з Iзраїлем, а тепер, пiсля Давидової загибелi, це буде вже не ритуальна вендета, а криваве побоїще без правил та обмежень, що забере життя багатьох твоїх родичiв. Їхня смерть буде на твоїй совiстi, Артуре!

— О Зевсе-Юпiтере! — пристрасно прошепотiв Дiонiс, що стояв поруч зi мною. — З яким би задоволенням я придушив цього виродка! Навiть цiною власного життя.

— Але не цiною iснування Всесвiту, — пошепки вiдповiла я.

Пенелопа пiдiйшла до Артура, взяла його за руку й зазирнула йому в очi.

— Тату, скажи, що це непорозумiння. Поясни, як було насправдi.

Артур приречено похитав головою:

— Тут немає нiякого непорозумiння. Я кинув Ребеку, бо розлюбив її. Але не знав що вона...

БАБАХ!!!

Iзоляцiйнi чари раптово зруйнувалися i тiєї ж митi в кiмнатi з’явилося ще двоє людей — Дана й Амадiс. Останнiй мало не збив мене з нiг, але вiн же й допомiг менi встояти, притримавши мене за талiю.