Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

„Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду”.

Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.

Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу” i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш” там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.

Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.

— Хто? — запитав вiн з туману.

— Бренда.

— Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?

— Щойно звiдти. Як тебе знайти?

— Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.

— Добре. Зараз буду.

Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.

Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.

— Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.

Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.

Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:

— Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.

— Вона мати. Цим усе сказано.

— Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.

— Ще кохаєш Дану? — запитала я.

— Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.