Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

Ми ввiйшли в невелике тьмяно освiтлене примiщення без вiкон. Кiмната, однак, справляла приємне враження: стiни були обвiшанi гобеленами, пiдлога вистелена килимом, свiтильник знаходився в люстрi з алмазними пiдвiсками, бiля протилежної вiд входу стiни стояла м’яка зручна канапа, а поруч — столик iз дзеркалом. На вiдмiну вiд моєї, „нiша” в Артуровiм кабiнетi була схожа на туалетну кiмнату: яскраво освiтлена, її пiдлога, стiни та стеля викладенi бiлим кахелем, бракувало тiльки унiтаза. А я завжди, скрiзь i в усьому прагну краси й затишку — це мiй почерк, мiй стиль життя.

Я зачинила за собою дверi i звернулася до Моргана:

— Ну що, поїхали?

— Поїхали, — сказав вiн i викликав Образ Джерела.

Фiолетовий серпанок огортав нас трохи довше, нiж годилося. Морган перемiщав разом iз собою ще трьох людей i з недосвiдченостi взяв вiд Джерела замало енергiї, тому мусив добирати її на ходу. Та це не бiда. У таких випадках краще недобрати, нiж перебрати.

...Ми опинилися в убогiй кiмнатцi з брусованою стелею i брудними облупленими стiнами, мiсцями покритими цвiллю вiд постiйної вологи. Першим звуком, що я почула, було жалiбне скрипiння погано пiдiгнаних дощок пiд нашими ногами.

— О боже! — сказала Дейдра, роззирнувшись навколо. — I десь тут живе Дана з дитям?

— Нi, мiледi, — вiдповiв Морган. — Дана живе як королева, у невеликому замку за лiсом, надiйно захищеному вiд будь-яких вторгнень. А цей третьосортний трактир служить перевалочною базою. У дворi нас чекає самохiдний екiпаж.

— Маєш на увазi автомобiль? — уточнила Пенелопа.

— Ага. Нiяк не звикну до цiєї назви.

— Нiчого, — сказала я. — У тебе ще все попереду.

Ми вийшли в брудний коридор i по прогнилих сходах, якi, здавалося, от-от трiснуть пiд нашими ногами, спустилися на перший поверх, де за грубо збитими столами сидiло близько дюжини бородатих суб’єктiв iз кружками пiнистого пива в руках. Над вогнищем на вертелi смажилося порося. У примiщеннi смердiло димом, пiдгорiлим м’ясом, прокислим пивом i сечею. Я поморщилася. На Землi Хiросiми такий заклад давно б зачинили за злiсну антисанiтарiю й порушення елементарних вимог технiки безпеки.

— Жахiття! — гидливо прокоментувала Пенелопа.

З нашою появою всi розмови припинилися. Найменш бородатий i найчистiший з присутнiх суб’єктiв, вочевидь, господар трактиру, поштиво вклонився. Решта, схрестивши пiд столами пальцi, з похмурою цiкавiстю зиркали на нас. Особливо на мене — оскiльки я була вдягнена в куцу спiдничку з бiчними розрiзами, що доходили майже до талiї. Порiвняно з моїм зухвалим вбранням, Дейдра у своїй довгiй сукнi i Пенелопа у блузцi та штанях здавалися одягненими за всiма законами шарiату.

Мабуть, я покривила б душею, якби сказала, що менi було нiяково. Увага чоловiкiв, навiть таких брудних, неголених i грубих мужлаїв, загалом приємна менi... доки вони не починають розпускати руки — i тодi їм стає кепсько, а часом дуже боляче. Менi подобається грати роль дiвчини з обкладинки — дивися, скiльки влiзе, а руками не чiпай. Це максимум, що я можу собi дозволити, i мiнiмум, що дозволяє менi не забувати, що я жiнка.

Коли ми вийшли в двiр, Пенелопа сказала:

— Дуже пiдозрiлий заклад.

— Офiцiйне кубло лiсових розбiйникiв, — пояснив Морган. — Так би мовити, малина в законi. Це прикордонна територiя мiж двома країнами, що нiяк не з’ясують, кому вона належить. Майже всi мiсцевi мешканцi промишляють контрабандою, браконьєрством i розбоєм на великiй дорозi; цiєї професiї вони навчаються змалку.

— Гм-м, — промимрила я. — Тут явно не курорт. Данин вибiр не можна назвати вдалим.

— Не квапся з висновками. Тут дiє закон джунглiв, а в джунглях правий той, хто сильнiший. Тут люди знають своє мiсце, їм навiть на думку на спаде суперечити нам, а тим бiльше — щось замишляти проти нас. Ми для них вищi iстоти, всемогутнi i всесильнi, майже як боги. Для прикладу, ми можемо повернутися до трактиру i сказати тим головорiзам, що хочемо вiдшмагати їх. Гадаєте, вони стануть протестувати? Аби не так! Одразу пiдставлять спини, та ще й порадять, де можна знайти гарнi рiзки.