Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Позавчора.

— А чому вчора нiчого не сказав?

— Бо був не дуже вдалий момент — ти викликав мене в розпал дебатiв на Державнiй радi. Ми якраз затверджували Колiнове зречення i розглядали кандидатуру його наступника. Рiч у тiм, що за законом це має бути Емрiс Лейнстер, проте сам Колiн назвав iншу особу — Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла, нащадка легендарного короля Артура.

Вiд несподiванки я закашлявся i замалим не впустив своє дзеркальце.

— Моргане, це серйозно?

— Ще б пак серйозно! Учора пiзно вночi Державна рада проголосила тебе королем Артуром Другим, а мене призначила регентом на час твоєї вiдсутностi.

— Отакої... — розгублено промимрив я.

— Нам треба поговорити, — вiв далi Морган. — I в зручнiшiй обстановцi. Без дзеркал, по-людськи, вiч-на-вiч. Давай до мене.

— Не зараз, — сказав я, — згодом. Спершу маю влаштувати рiдних. Ти подбав про коней?

— Звичайно. Вони на моїй стайнi, в чотирьох найдальших стiйлах. Два гарячi жеребцi та двi сумирнi кобили, вiдповiдно з чоловiчими й дамськими сiдлами.

— Ух ти! Навiть це врахував.

Морган осмiхнувся:

— Радий служити вашiй величностi i всiй вашiй царственiй рiднi.

— Гаразд, — зiтхнув я. — Чекай на мене години за три.

Я перервав контакт, сховав дзеркальце в кишеню i подивився на рiдних, що стояли неподалiк i чули всю нашу розмову. Всi троє задоволено всмiхалися. На вiдмiну вiд мене, їх нiтрохи не здивували останнi подiї. Навпаки, їм здавалося цiлком природним i само собою зрозумiлим, що я маю посiсти трон в Авалонi.

— Мої вiтання, братику, — перша озвалася Бренда. — Найгiрше тепер позаду. Я ж бачила, як гнiтила тебе думка, що доведеться скидати з престолу свого друга. А iнакше не випадало — раз ти задумав створити Дiм, то рано чи пiзно мусив потiснити Колiна.

— До того ж, — зауважила Пенелопа, — iдеться про корону нашого предка. А хто з принцiв Свiтла не мрiяв знайти Iстинний Авалон i запанувати в ньому? Ти знайшов його, i Колiн, довiдавшись про твоє походження, збагнув, що довго на престолi не втримається. Тому й вирiшив пiти сам.

— З його боку це був розумний вчинок, — пiдвiв пiдсумок Брендон. — Отже, Артуре, залагоджуй свої справи з короною, а ми не станемо заважати. Поживемо скiльки треба в Каер-Сейлгенi, будемо дослiджувати Серединнi свiтiв, словом, не нудьгуватимемо. Правда, дiвчата?

Бренда й Пенелопа ствердно кивнули.

— От i домовилися, — сказав я, викликавши Образ Джерела. — Зараз приведу коней, i рушимо в замок.