Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Вже нi. П’ять рокiв тому вiн залишив Землю Аврелiя, мабуть, щось не подiлив з батьком. А може, йому просто набридло жити в свiтi простих смертних, захотiлося прилучитись до чаклунської цивiлiзацiї. Отож Гаральд прибув у Сонячне Мiсто, до рiднi.

— I як до нього поставилися?

— Вельми прихильно. Амадiс осипав його милостями, особисто провiв обряд посвяти Мiтрi...

— Ого!.. — я аж закашлявся вiд несподiванки. — Александрiв син прийняв мiтраїзм?

— Причому з повним зреченням вiд християнства. Кажуть, Гаральд дуже захопився своєю новою релiгiєю, навiть став одним з лiдерiв радикальних мiтраїстiв.

— Цiєї секти недоумкуватих фанатикiв?

— Тепер це не секта, а масова i впливова органiзацiя, — зауважив Брендон. — Полiтична партiя iз сильним релiгiйним нахилом. На словах радикали декларують лояльнiсть до iснуючого режиму, але нишком протидiють йому. Королева Рахiль не наважується оголосити їх усiх поза законом i розправляється з ними поодинцi. Торiк проти Гаральда висунули звинувачення в державнiй зрадi, але заарештувати не встигли — вiн вчасно накивав п’ятами.

— Однак не примкнув до опозицiї?

— Нi, взагалi десь зник. Вiдтодi про нього нiчого не чутно. Думають, що вiн повернувся до батька.

— Коли я востаннє розмовляла з Александром, — озвалась нарештi Юнона, — вiн це заперечував. I був дуже стурбований через Гаральдове зникнення.

— Або стурбований тим, — припустила Бренда, — що Гаральд замислив.

Нараз мої почуття забили тривогу, сигналiзуючи про те, що встановленi Агнцем блокувальнi чари раптово зникли i десь поблизу вiдкрився Тунель. Перемагаючи втому, я рвучко схопився на ноги й викликав Образ Джерела. У головi менi замакiтрилося, перед очима все поплило, а до моїх вух, наче крiзь щiльний шар вати, долинув мамин голос:

— Все гаразд, Артуре, це нашi. Про всяк випадок я викликала родичiв iз Країни Сутiнкiв.

— Слава богам... — промимрив я, бебехнувся на траву i врештi дозволив собi знепритомнiти.

Роздiл 22

Вiн мав густе темне волосся, кошлатi брови i чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумiннi, певна рiч.

У його карих очах свiтилася мудрiсть тисячолiть. Його погляд заворожував, гiпнотизував, здавалося, проникав у найглибшi закутки мого єства, розгадував найпотаємнiшi думки. Вiн був майже ясновидець, бо був мудрий i за своє довге життя навчився розумiти людей краще, нiж вони — самi себе. Я вважав його добрим, i так воно було насправдi, бо вiн не змiг би так довго прожити на свiтi, якби не любив життя i людей, приймаючи їх такими, якi вони є.

Мiй дiд Янус, король Сутiнкiв, вiдвiдав мене в моїй спальнi, що в Досвiтньому Замку, коли я, прокинувшись пiсля двадцятигодинного сну, сидiв у лiжку i снiдав. Товариство менi складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тiтка Помона, найкраща в Сутiнках цiлителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.

З дiдовою появою всi троє дружно скочили на ноги. З увiчливостi я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене i влаштувався у м’якому плюшевому крiслi бiля лiжка. Неквапно розкурив свою незмiнну люльку з червоного дерева i лише потiм запитав:

— Як самопочуття, Артуре?