Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

На якусь секунду мене охопив вiдчай.

„От холера! Що робити?.. Швидше до мене, я спробую захистити вас. Iншого виходу немає... А втiм...”

Вихiд усе-таки був, i досить непоганий. Влаштувавши нам пастку, Агнець сам мiг потрапити в западню, один проти п’ятьох. На жаль, потрiбне менi закляття було надто довге, складне i заплутане, щоб я встиг проказати його (хай навiть подумки), перш нiж навколишнiй свiт поглине вогненний вихор. Пiсля повернення пам’ятi я так i не спромiгся викроїти час, щоб запастися джентльменським набором бойових заклять, цiлком поклавшись на здобуту в Джерелi Силу...

„У когось iз вас, — звернувся я до рiдних, — є наготовi iзоляцiйне закляття?”

„У мене було, але старе, — вiдповiв Брендон. — Воно не спрацювало”.

„Моє теж, — вiдгукнулася Бренда. — Зависока iнтенсивнiсть сил”.

„У мене є, — сказала Юнона. — Позавчорашнє”.

„Почепи його на Образ Джерела, — звелiв я. — Це додасть йому потужностi”.

Мати притягла додатковi Формотворчi i для бiльшої певностi проказала вголос ключовi слова, що приводили в дiю вже готове, але неактивне закляття. Чари впали на Образ i, наснаженi його енергiєю, розiрвали пута Порядку. Рiка Сили, що текла через мене, раптом зупинилась i повернула в протилежний бiк — у нескiнченнiсть, до Джерела. Мене наче простромила блискавка, я закляк, мов паралiзований. А наступної митi мiй Образ i Знак Янь Агнця розтанули в повiтрi. Юнонине закляття спрацювало — на певний час Агнець утратив свiй зв’язок з Порядком. Також це означало, що я не мiг викликати Образ Джерела, а мої рiднi позбулися контакту iз Формотворчими. Пiсля смертельних заклять, iзоляцiйнi чари були, мабуть, найефективнiшими. Для їх зняття потребувалася велика кiлькiсть енергiї — а вони якраз i перекривали доступ до зовнiшнiх осередкiв сили. Агнець мiг скористатися лише власними магiчними ресурсами — як i ми. Але нас було п’ятеро проти одного.

— Ну що? — сказав я, з полегкiстю вiдчуваючи, як нелюдська напруга останнiх хвилин залишає мене. — Почнемо перемовини?

Чудовисько, що звалося Агнцем Божим, аж нiяк не по-ангельському загарчало i кинулося до мене, розмахуючи величезними мечами.

Не скажу, що менi було легко вiдбивати атаки супротивника вищого й дужчого за мене, що однаково добре фехтував обома руками. Його очi без зiниць тупо дивилися в порожнечу повз мене. Вiн не був зрячим у людському розумiннi цього слова; зате своїм чаклунським зором мiг бачити у всiх напрямках, що створювало для мене додатковi незручностi. Добре що Юнона безупинно бомбардувала Агнця закляттями — вони були слабенькi без пiдживлення вiд Формотворчих i не завдавали йому нiякої шкоди, але частково вiдволiкали його увагу.

„Артуре! — долинули до мене доччинi думки. — Вiдiйди!”

Краєм ока я побачив Брендона, Бренду й Пенелопу, що бiгли до нас зi шпагами наголо. Моя дочка, крiм того, тримала арбалет. Я зробив оманливий випад, змусивши Агнця вiдступити, сам бухнувся додолу, швидко вiдкотився убiк i знову схопився на ноги. Пенелопа впустила шпагу на траву, припала на одне колiно, прицiлилась i двiчi вистрiлила. Перша стрiла летiла Агнцевi прямо в обличчя, але вiн блискавичним помахом меча вiдбив її; друга все-таки влучила йому в груди. З гучним реготом чудовисько висмикнуло стрiлу, жбурнуло собi пiд ноги й демонстративно розтоптало.

— Так у нього не шкiра, а панцир! — вражено вигукнула Пенелопа, вiдкинула арбалет i схопила з трави шпагу. — Брендоне, Брендо! Ми з Артуром атакуємо спереду, а ви зайдiть ззаду.

Агнець знову зареготав. Бiлоснiжнi крила за його спиною перетворилися на руки й вихопили з пiхв на поясi ще два мечi. Вiн зайняв кругову оборону, фехтуючи з кожним iз нас окремим мечем. Це була справжня машина для вбивств — нещадна i невтомна. Чудовисько цiлком могло протриматися, аж доки розсiються iзоляцiйнi чари.

Юнона це теж розумiла. Не припиняючи бомбардувати Агнця закляттями, вона подумки запитала:

„Артуре, маєш якийсь план?”

(Чи маю я план?.. Я завжди маю план!)

„Так”, — коротко вiдповiв я.