Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Коли завгодно. Ми не втрачаємо контакту навiть увi снi.

— Отакої! — здивувався я. Було загальновiдомо, що мiж братами й сестрами близнюками з чаклунських родин iснує тiсний ментальний контакт. Проте я не думав, що Брендон та Бренда зв’язанi аж так тiсно. — I якого роду ваш зв’язок?

— Зазвичай периферiйний, на рiвнi найпростiших емоцiй. Тож рiзниця в часi нам не заважатиме. Навiть якщо Бренда спатиме, вона негайно прокинеться на мiй виклик. Єдина незручнiсть для неї полягатиме в тому, що їй доведеться стримувати свої емоцiї й обережно поводитися з чарами, щоб не висмикнути мене передчасно. Кiлька разiв таке траплялося.

— Дуже цiкаво, — сказав я.

Брендон скрушно зiтнув:

— Де ж пак цiкаво! Часом це нестерпно. Коли Бренда страждає, менi теж боляче. А вона страждає постiйно. Бiдолашна сестричка, пiсля чоловiкової смертi живе як черниця.

— Справдi? — Я аж знiяковiв вiд його вiдвертостi.

— Так i є. Бiльшiсть жiнок тiльки вдають iз себе святенниць, а от iз Брендою все навпаки. Часом вона поводиться занадто розкуто i фривольно — та це лише гра. Хочеш вiр, хочеш не вiр, але її чоловiк був у неї єдиним... — Брендон замовк i розгублено клiпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустрiч я геть розчулився.

— Я теж радий тебе бачити, — сказав я.

Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стiл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталевi келихи для вина. Їх було п’ять.

— На когось чекаємо? — запитав я сестру.

Вона всмiхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.

— Вже не чекаємо.

Я повернувся — i нараз остовпiв. Менi перехопило подих вiд безмежного щастя.

У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жiнка в довгiй темно-синiй сукнi з червоною напiвпрозорою накидкою на плечах. Вiдблиски свiтла грали на її хвилястому каштановому волоссi, а карi очi лагiдно дивилися на мене з-пiд довгих чорних вiй. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богинi було зовсiм юне, фiгура — гнучка, дiвоча, проте в усiй її подобi вiдчувалися зрiлiсть i досвiд ста тридцяти прожитих рокiв. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила i нiжна. Моя мама, Юнона...

Вона погрозила менi пальцем — я так i не зрозумiв, серйозно чи жартома.

— Артуре, негiднику, ти ховався вiд мене! — Потiм швидко пiдiйшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мiй. Менi так бракувало тебе...

Роздiл 19

Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх вiдчуттiв. Похмiльного синдрому не було — мабуть, я зняв його ввi снi, коли дуже розболiлася голова. Взагалi я мало п’ю, бо не люблю i не вмiю пити, а вже як напиваюся — то тiльки тримайтеся.

Напередоднi ми гарно вiдсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чiп i насамкiнець нi з того нi з сього заспiвав Гiмн Свiтла. Добряче п’янi близнюки пiдхопили мою пiсню, два нашi з Брендоном тенора i Брендине контральто звучали в лад, пiднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тiєю терплячою поблажливiстю, з якою досвiдчений лiкар-психiатр дивиться на свого пацiєнта пiд час приступу. Потiм я хотiв заспiвати Гiмн Сутiнкiв, проте мама вирiшила, що я вже досить повеселився, i вiдвела мене в мою кiмнату.