Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кiмнати i прихопив Ескалiбур. Лише в останнiй момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце i зв’язався з Морганом. Перемовився з ним кiлькома словами, попередив, що в найближчi днi буду недосяжний для зв’язку i попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишенi, про всяк випадок. Хоча й сумнiвався, що Морган зможе викликати мене в Хаосi — надто велика рiзниця в часi.

Брендон i Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-бiлiй тунiцi принцеси Сутiнкiв, брат — у шитiй золотом мантiї принца Свiтла. На його поясi висiла Грейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилi Порядку клинком. А в руках вiн тримав ще одну мантiю — новеньку, для мене. Я надягнув її замiсть своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки i запитав:

— Ну як, готовi?

Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у крiслi, сказала:

— Нi пуху вам нi пера!

— До бiса! — хором вiдповiли ми.

Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхнiх витокiв. Передi мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила...

Шлях iз Сутiнкової Зони в Хаос... Стрiчка дороги, початок i кiнець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебiуса...

Можна йти цiєю дорогою i так дiстатися кiнцевого пункту. Однак можна не рухатися з мiсця, а просто проколоти в нiй дiрку i вийти зi зворотного боку — результат буде аналогiчний...

Простiр i час згорнулися в лист Мебiуса...

Укол...

Прокол!

На коротку мить фiолетовий серпанок огорнув свiт навколо нас. Потiм серпанок зник, але свiт уже став iншим. Нелiнiйним, неевклiдовим.

Одне слово — Хаос...

Ми опинилися в Палатах Смертi. Над нами нависала склепiнчаста стеля, що плавно переходила в стiни. Розпис на них, як i минулого разу, змусив мене зацiпенiти. Менi знову стало моторошно — i водночас я вiдчув майже фiзичний бiль вiд такої досконалої краси.

З доччиних грудей вирвався захоплений вигук. А проте, вона розглядала фрески зовсiм iнакше, нiж ми з Брендоном. Пенелопа нiби прицiнювалась до них, вивчала кожну лiнiю, вiдстежувала найдрiбнiшi деталi... Тут я згадав кiлька десяткiв картин, що висiли по всьому будинку i явно були написанi однiєю рукою; згадав сходи, що вели з другого поверху на горище, найпевнiше, у студiю, i нарештi збагнув, що моя дочка — художник...

А Брендон, опам’ятавшись вiд першого шоку, вiдiрвав погляд вiд фресок i подивився на мене. Очi його сяяли — але це вже не було пов’язане з розписом Палат Смертi.

— Артуре, наше перемiщення... Воно вiдбулося миттєво!

Я ствердно кивнув:

— Це одна з тих приємних дрiбниць, що я навчився вiд Джерела. Миттєве перемiщення через будь-яку скiнченну кiлькiсть свiтiв. А от нескiнченнiсть, як i ранiше, доводиться долати по Тунелю.