Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Так. Але я знав, що вона приведе з собою Артура. Можеш вважати мене ясновидцем, або просто гарним психологом, проте я не сумнiвався, що Юнону супроводжуватиме її син Артур.

— Ти надто зухвалий, Князю Темряви! — гнiвно озвався я. — Твоє нахабство поступається лише твоїй пiдлостi. Як ти смiв керувати мною?!

— Ти помиляєшся, принце, — незворушно вiдповiв Ворог. — Єдиним моїм втручанням у твою долю було те, що я повiдомив про iснування Джерела i наклав на тебе охоронне закляття. Я не намагався керувати тобою, це неможливо. Як i всi сильнi особистостi, ти некерований, хоча деякi твої вчинки цiлком передбачуванi. Зокрема я знав, що почуття вiдповiдальностi перед майбутнiм змусить тебе до пошукiв Джерела.

— I що ж тепер? — мимоволi вихопилося в мене.

— Тепер ми з тобою рiвнi, Артуре. Я — Страж Хаосу, ти — Хазяїн Джерела. Навряд чи ти потребуєш моїх пiдказок. Але якщо хочеш знати думку свого старшого колеги за посадою у Всесвiтi, то ось тобi моя порада: сiдай на трон Свiтла i прав мiж Порядком та Хаосом на свiй розсуд. Нехай твоє довге царювання ознаменується перемогою Свiтової Рiвноваги, прихильником якої ти є.

Я мугикнув i похитав головою:

— Щось ти хитруєш, лукавий. Не вiрю, що Хаос вiдмовився вiд своїх претензiй на свiтову гегемонiю.

— А я цього не казав. Проте можлива експансiя Хаосу — справа далекого майбутнього. Наразi загроза Всесвiтовi виходить вiд протилежного полюса —Порядку. Нинi вiн дуже сильний; за певної комбiнацiї факторiв вiн здатний поглинути навiть Хаос, i тодi у Всесвiтi, за винятком свiтiв, що безпосередньо прилягають до Джерела, запанує повна статика. Хоча ми маємо рiзнi стратегiчнi цiлi, на даному етапi в нас спiльна задача — перешкодити такому розвитку подiй. А далi видно буде.

Менi аж запаморочилось у головi. Нi, подумки заволав я, нi! Це понад мої сили! Я лише людина i не можу вiдповiдати за долю Всесвiту...

Вочевидь, Ворог здогадався про мої почуття.

— Я теж людина, — з сумною усмiшкою мовив вiн, вiдступивши на один крок. — Через те Всесвiт недосконалий i сповнений протирiч, що ним правлять такi недосконалi й суперечливi iстоти, як люди.

Вiн зробив ще один крок до стiни.

— Зачекай, Князю Темряви! — вигукнула Пенелопа; її голос тремтiв вiд хвилювання.

Ворог зупинився бiля самої стiни.

— Я слухаю тебе, дочко грiха.

— Моя мати, Дiана... Що ти знаєш про неї?

Вiн примружився й пильно подивився на Пенелопу. Можливо, це була лише гра свiтла та тiнi, але менi здалося, що на його обличчi промайнуло спiвчуття.

— Я вже вiдповiв на це запитання. — Швидкий погляд на мене: — Хiба нi?

— Так, — сказав я зi скрушним зiтханням.

— Тодi прощавай, сину Сутiнкiв i Свiтла. Щасти тобi.