Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

*

По закiнченнi розмови Кевiн i монсеньйор Корун МакКон разом залишили кабiнет Колiна. Їх супроводжував слуга iз запаленим лiхтарем, а в коридорi до них приєдналися два охоронцi з почту архiєпископа.

Якийсь час їм було по дорозi; вони йшли мовчки. Наблизившись до розвилки коридорiв, де їхнi шляхи розходилися, Кевiн уже збирався попрощатися з архiєпископом, аж раптом той зупинився i сказав:

— У вас дивне походження, сину мiй.

— Так, святий отче, — без особливого ентузiазму погодився Кевiн. — Я найда.

— Ви не звичайний найда, — зауважив прелат. — Обставини вашої появи у нашому свiтi гiднi найпильнiшої уваги.

— У нашому свiтi? — здивовано перепитав Кевiн.

— Атож, сину мiй, — незворушно кивнув монсеньйор Корун МакКонн. — Я певен, що крiм цього свiту iснує безлiч iнших свiтiв, схожих на наш i дуже вiдмiнних. На моє переконання, стверджувати, що Господь у всiй мудростi своїй безмежнiй створив лише один свiт з неймовiрної кiлькостi можливих варiантiв, значить принижувати Його велич.

— I ви гадаєте, що я з якогось iншого свiту?

— Я переконаний у цьому. Побачивши вас, я зразу це вiдчув.

— То ви чаклун? — обережно запитав Кевiн.

На лице архiєпископа набiгла швидка тiнь.

— Я напiвкровка, — стримано вiдповiв вiн. — Моя мати була вiдьма, а батько — необдарований. Ви тут людина нова i ще почуєте цю iсторiю... вiд плiткарiв.

— Перепрошую, святий отче, — пробурмотiв збентежений Кевiн.

— Вам нiчого вибачатися, сину мiй. Ваша цiкавiсть до мене така сама природна, як i моя — до вас. Менi грiх скаржитися на долю, я в жоднiм разi не вважаю себе обдiленим. Господь Бог у великiй добротi своїй дарував менi здатнiсть бачити й вiдчувати те, що недосяжне для iнших, навiть для наймогутнiших чаклунiв.

— I це ваше чуття каже вам, що я з iншого свiту? — запитав Кевiн.

— З цiлковитою певнiстю. Вчорашнiй день був великим днем для мене... — Архiєпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король... Однак саме вчора я вперше побачив вас i остаточно переконався, що iншi свiти iснують насправдi, а не лише в моїй уявi.

Кевiн промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множиннiсть свiтiв було щось щемливо-знайоме, мов тихi звуки колискової, що її в дитинствi спiвала йому мати — гарна темноволоса жiнка з ясними карими очима. Її звали...

Що за дурницi! Як вiн може пам’ятати свою матiр?! Вiн бо ж був немовлям, коли... Зненацька Кевiнове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася вiд гострого, пронизливого болю. Вiн мало не закричав...

Бiль зник так само несподiвано, як i прийшов. Кевiн сторожко поглянув на архiєпископа. Той дивився на нього пильно i проникливо.