Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Вам ще належить збагнути себе, сину мiй, — лагiдно мовив вiн. — Колись це неодмiнно станеться.

Архiєпископ благословив його на прощання й пiшов далi. Кевiн продовжував стояти на перехрестi коридорiв, заглиблений у свої думки. Тiєї митi, коли вiн вiдчув бiль, на нього зiйшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночi. На якусь частку секунди Кевiн побачив те, що ховалося вiд нього в непрогляднiй пiтьмi, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’ятi. Натомiсть лишилося бентежне вiдчуття чогось надзвичайно знайомого, що вiн насправдi нiколи не забував, просто зараз не мiг пригадати...

Врештi Кевiн повернув у бiчний коридор, що вiв до захiдного крила палацу, i сходами пiднявся на другий поверх, де були розташованi особистi апартаменти найзнатнiших вельмож королiвства, зокрема i його. Ввiйшовши до свого помешкання, вiн проминув темний передпокiй i опинився у вiтальнi, яку заливало примарне свiтло повного мiсяця. Дверi до невеликої лоджiї були розчиненi, i крiзь тонку фiранку проглядалася кремезна постать.

Кевiн поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловiк, що спокiйно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навiть трохи вищий, i значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої мiдi срiблилося в мiсячнiм сяйвi.

— А, це ти, Моргане! — полегшено мовив Кевiн, упiзнавши незваного гостя. — Як ти ввiйшов?

Морган Фергюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмiшка. Очевидно, Кевiнова поява не стала для нього несподiванкою.

— Я ж чаклун, i звичайнi замки для мене дрiбницi. Звiсно, я перепрошую, що ввiйшов без дозволу, просто не хотiв чекати в коридорi.

— Все гаразд, — сказав Кевiн. — Просто я думав, що це чужий.

Морган Фергюсон жартiвливо вклонився йому:

— Радий, що ти не вважаєш мене чужим. Ми Колiновi друзi й маємо жити у злагодi. Мiж iншим, я нiтрохи не ображаюся, що Колiн обрав тебе Провiдником.

— Я знаю.

— Це було правильне рiшення, — вiв далi Морган. — Обравши мене, вiн завдав би смертельної образи Маелгоновi й МакКормаку. А якби зупинив свiй вибiр на котромусь iз них, iнший би скаженiв вiд заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.

— Ерiк Маелгон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.

— Це тобi так здається. Вiн флегмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.

— Дякую, Моргане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.

Фергюсон стиха мугикнув.

— Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi”?

— Так. А що?

— У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.

Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морган стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.