Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

— Я теж так вважаю, — погодився я. — Маю надію, що ваше слідство виведе організаторів замаху на чисту воду. — Кажучи ці слова, я намагався приховати свій скептицизм. — І все-таки, інспекторе, ви дуже ризикували, дозволивши сержанту діяти. Вас могли вбити.

— Ні, не могли. Я правильно оцінив ситуацію і в найгіршому випадку ризикував лише тимчасово втратити свідомість. Всі ваші люди тримали шокери, вони солдати, а не вбивці, тому не стали б добивати непритомних. От якби в руках бодай одного з них був лазерник, я шепнув би сержантові, що розрядив його пістолет. А так я надав йому свободу дій.

— Щоб отримати додаткові докази?

Інспектор хитнув головою:

— Докази не головне. Насамперед я вирішив дати Лібкіну шанс. Якщо він зважився пожертвувати собою заради дочки, це його свідомий вибір, а в нас вільна країна. Сподіваюсь, він не дурний, узяв гроші заздалегідь і подбав про те, щоб надійно сховати їх. — Хашемі зробив паузу й гостро зиркнув на мене. — А ще нехай це буде наукою для вас, капітане Шнайдер. І для вашого батька. Не годиться наживатися на чужому горі, сер. Прибуток, звичайно, справа свята, без неї не було б ніякого бізнесу. Але горнути гроші лопатою, до небес набиваючи ціну на ліки, від яких залежить життя та здоров’я багатьох людей, — це вже, даруйте, не бізнес, а злочин. Не за законом, а за мораллю. Якби ви продавали дешевий ендокринол, вам би зараз не довелося збирати величезний флот. Вам би взагалі не знадобився цей флот — більшість планет вступилися б за вас і дали відсіч усіляким генералам Чангам. Чи, може, я помиляюся?

Я не знав, що йому відповісти. Він міркував надто наївно і прямолінійно, проте в його словах була частка гіркої правди. Дуже мала частка — але дуже гіркої правди…

6

Наступні два місяці нашої роботи минули без серйозних пригод. Цьому значною мірою посприяло успішне розслідування інциденту з ордером на мій арешт і пов’язаних з цим подій. Усупереч моїм песимістичним прогнозам, інспекторові Хашемі вдалося розплутати цей клубок, і нитка слідства привела до вавілонського представництва хімічного концерну „Ранбаксі“. З розвитку справи виявилась і його причетність до кількох спроб диверсій проти наших кораблів. Подальші численні арешти й гучні судові процеси піднесли Мустафу Хашемі в крісло міського комісара поліції, а наші супротивники нарешті вгамувалися і припинили дошкуляти нам, поклавши всі сподівання на міць тяньгонського флоту.

Сержанта Лібкіна було визнано винним у спробі навмисного вбивства і засуджено до смертної кари. Апеляцію він подавати не став, і за два тижні його стратили. Я не знав, чи сплатили йому гроші наперед, і з’ясувати це не намагався. Просто наказав керівництву „Ю. Л. Кемікел“ безкоштовно забезпечити сержантову дочку необхідною для її успішного лікування кількістю ендокринолу. Певна річ, подяки від родини Лібкіна я не дочекався, але й від ліків вони не відмовилися.

Слова Хашемі про наживу на чужому горі несподівано боляче зачепили мене. Не лише через батька, а ще й тому, що я дедалі дужче відчував свою причетність до Ютланда і не міг залишатися байдужим до таких звинувачень. А надто ж, що вони були несправедливими. Для здешевлення ендокринолу належало різко збільшити його виробництво, що потребувало значних капіталовкладень. Живих капіталовкладень — у людську працю; а як влучно зауважив адмірал Павлов, гроші без товарного забезпечення — пусті папірці. Ютландські економісти давно підрахували, що для насичення планетарних ринків ендокринолом необхідно створити понад сорок мільйонів робочих місць. Усіх цих людей треба годувати, одягати, а ще якимсь чином заповнити вакуум в інших секторах економіки, викликаний масовим відтоком працівників в ендокринолове виробництво. Проблему можна було вирішити лише одним способом — відкритою інтеграцією в систему міжпланетного розподілу праці.

На жаль, навіть за таких умов не можна за кілька днів наситити ринок ендокринолом. І за кілька місяців також. Виходило, що в будь-якому разі Ютланд зазнав би нападу, а інши планети, як і зараз, не надто квапилися б нам на допомогу. Проте тоді, без боєздатного флоту, ми не мали б жодного шансу вистояти…

Після замаху я вирішив був перевезти рідних Елі та Ліни на Вавілон і тут приставити до них надійну охорону. Проте в цьому намірі я наштовхнувся на вперте несприйняття з Еліного боку. Що ж до Ліни, то сама вона була не проти, але її батьки категорично відмовились від переїзду. У них була робота, в їхніх менших дітей — школа, і вони не збиралися кидати звичне життя через якусь непевну загрозу їх особистій безпеці. Утім, вони всією родиною відвідали нас, погостювали двійко тижнів, а потім знову повернулися на Октавію.

У відповідь на мої вмовляння залишитися, Лінин батько сказав:

— Полюють на тебе, Александре, а не на нас. Ну, ще й на Ліну з Елі, яких ти любиш і через яких тебе могли б шантажувати. А ми так собі, майже сторонні. Якщо припустити, що когось із нас викрадуть, то Лінуся, звісно, дуже горюватиме. Але ніщо не змусить її завдати тобі шкоди — навіть загроза нашої смерті. Твої вороги не дурні, вони це розуміють.

Мені дуже сподобалась уся Лінина рідня — і батько, й мати, й обидва брати, дванадцятирічні близнюки. На них я теж справив гарне враження, і за той час, що вони провели на Вавілоні, став почувати себе членом їхньої сім’ї. Щоправда, пані Камінську неабияк бентежило, що окрім Ліни я маю ще одну наречену; зате пан Камінський поставився до цього спокійно. Якось він зауважив:

— По-справжньому я хвилювався, коли Лінуся захопилася дівчатами. Боявся, що не діждусь від неї онуків. Ну, а тепер усе гаразд. Ваша трійця для неї ідеальний компроміс. І для Елі, до речі, також. — Він хитрувато посміхнувся. — Та й ти, Александре, непогано влаштувався…

Щодо цього я повністю поділяв думку свого майбутнього тестя. Я дуже дорожив нашим щастям і не хотів, аби хтось зруйнував нашу ідилію. А загроза й надалі виходила від Кортні Прайс, яка продовжувала упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.

Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.

За півмісяця до завершення нашої роботи на Вавілоні я вирішив, що далі зволікати не можна, і підготував наказ про призначення Прайс старшим навігатором на один з корветів, що мав відбути на Ютланд за тиждень. А в свою команду я збирався взяти одного з ериданців — молодого суб-лейтенанта, що не брав участі у змові, але вилетів з ВКС Октавії за компанію зі своїм дядьком-старшиною, учасником путчу вісімнадцятирічної давнини.

Проте я не міг учинити зовсім по-свинськи, поставивши Кортні вже перед наявним фактом. Перш ніж завізувати її нове призначення у відомстві коммодора Максимовича, я запропонував Елі з Ліною прогулятися штаб-квартирою, а сам зв’язався з відділом ВПК й попросив надіслати до мене лейтенанта Прайс.