Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

Si vis pacem…[9]

1

Упродовж наступних днів ми розгорнули бурхливу діяльність, уже не приховуючи того, яку планету представляємо. Відділ ВПК активно закуповував кораблі та озброєння, добре що цей сегмент вавілонського ринку був дуже насичений і поступався лише земному. Проте на Землі такі оборудки здійснювалися значно повільніше, під жорстким контролем держави, тоді як на Вавілоні уряд не втручався в торгівельні операції, і з цієї причини багато виробників воліли збувати свою продукцію саме тут.

Незабаром на зв’язок з нами стали виходити місцеві представники суднобудівних компаній з інших планет, пропонуючи розмістити на їхніх корабельнях замовлення. Ці пропозиції ми відхиляли, бо не могли чекати, поки кораблі будуватимуть „з нуля“, зате погоджувалися придбати вже готові, але з тих чи інших причин ще не продані судна — за умови, що вони будуть доправлені у найстисліші терміни. Також ми замовили кілька великих партій вакуумних емітерів, частину яких збиралися відіслати на Ютланд, а решту — монтувати на місці, по ходу придбання нових кораблів. У тутешніх ремонтних доках з найсучаснішим обладнанням і висококваліфікованими фахівцями така модернізація вимагала лише кількох днів роботи. Інженери тих фірм, де ми розмістили попередні замовлення, запевнили нас, що зможуть одночасно обслужити стільки кораблів, скільки ми їм надамо; але для них так і залишилося невтямки, навіщо нам це знадобилося.

Фінансовий відділ забезпечував розрахунки за угодами, а я, як повноважний представник імператора Ютланда, візував усі оборудки й підписував платіжні доручення. Робота була необтяжлива. Обом своїм міністрам батько цілковито довіряв, тож до моїх обов’язків не входив нагляд за їхньою діяльністю — тим більше, що за бажання їм не завдало б особливого клопоту обвести мене круг пальця і привласнити певну кількість мільярдів. За великим рахунком, я був потрібен їм лише для того, щоб ставити свої „автографи“, без яких неможливо було здійснити жодної трансакції.

Оскільки існування Ютланда і його розташування перестало бути таємницею, ми вже наступного дня розпочали наймати на службу льотчиків. Аби уникнути присутності сторонніх людей у нашій штаб-квартирі, ми орендували додаткову площу, цього разу невелику, лише кілька вільних кабінетів на сорок восьмому поверсі, і влаштували там вербувальний пункт. Утім, він призначався вже для остаточного підписання контрактів, а прийом документів і попередню співбесіду проводили по відеофону. Буквально через кілька хвилин після того, як ми розмістили у планетарній мережі оголошення, що миролюбна планета Ютланд потребує досвідчених пілотів для зміцнення своїх Військово-Космічних Сил, надійшли перші дзвінки, а вже за годину всі співробітники кадрового відділу були завантажені роботою по саме нікуди. Вавілон був найбільшим після Землі транспортним вузлом, тут тинялося безліч безробітних пілотів з різних планет, і багатьом з них видалася заманливою перспектива знову вступити на постійну службу — хай навіть у чорта на рогах, на далекому Ютланді, за півтори тисячі світлових років від найближчої людської планети.

Професійних найманців наші вербувальники одразу відшивали, а заяви решти пртендентів уважно вивчали. Серед них були не лише літні відставники; знайшлося чимало порівняно молодих льотчиків, що залишилися без роботи з різних причин. Здебільшого ці причини були вагомі — низька кваліфікація, хронічна недисциплінованість, медичні протипокази і тому подібне. Проте зустрічались і такі, хто зіпсував собі кар’єру через конфлікт зі злопам’ятним начальником або здуру вчинив незначний, але карний злочин, на зразок спроби підробити на дрібній контрабанді або перевезенні нелегальних пасажирів. Уже одне те, що ці люди не приєдналися до „космічного братства“ найманців, свідчило на їхню користь — вони не хотіли схóдити на манівці, а шукали чесну й гідну роботу.

До особливої категорії належали заяви від начебто благополучних пілотів цивільних кораблів, у минулому — офіцерів військового флоту, яких було звільнено в запас у зв’язку зі скороченням збройних сил на їхніх рідних планетах. У перший день таких кандидатів відгукнулося лише четверо, на другий — понад десяток, а на третій — майже півсотні. Це були найцінніші кадри, але й клопотів з ними ми мали набагато більше, ніж з іншими. Вони вимагали вагоміших гарантій свого майбутнього, а також майбутнього своїх родин, і хотіли знати, які посади і на кораблях якого класу їм пропонують. Зате їх не бентежила звістка, що в найближчому майбутньому Ютланду майже напевно загрожує агресія, ніхто з них не забрав своїх заяв, проте кожен попередив, що зі своєю країною не воюватиме. Але з цим проблем не виникало: батько все врахував наперед і склав список з двадцяти трьох войовничих планет — потенційних агресорів (включно, звісна річ, з Тянь-Го), чиїх громадян не можна наймати в жодному разі.

Крім того, хоча в оголошенні йшлося лише про пілотів, до нас звертались і представники інших спеціальностей — здебільшого інженери та техніки різних профілів. Батько передбачив навіть це й надав нам відповідні інструкції. Таких претендентів ми не відхиляли, а пропонували їм разові угоди на один рейс (щоб доправити до Ютланда придбані кораблі) з гарантією безкоштовного зворотного проїзду (вже як пасажирів) і натякали, що в разі, коли вони добре зарекомендують себе, їх можуть узяти на постійну службу. Багато хто погоджувався на такі умови.

Контракти з нашими новими військовослужбовцями я підписував разом з коммодором Максимовичем: він — як представник Кадрового управління ВКС, а я — від імені імператора Ютланда. Зазвичай документи приносили мені в пентхаус, де я влаштував свій робочий кабінет і таким чином бодай частково примусив своє розкішне помешкання служити загальній справі. Проте кілька разів на день я відвідував штаб-квартиру й вербувальний пункт — просто щоб розвіятися й поспілкуватися з людьми. Інших маршрутів для прогулянок у мене не було: відповідно до батькового розпорядження, з того моменту, коли ми розкрили своє інкогніто, я не міг відлучатися з банку, щоб не ставити під загрозу наше завдання. Менш категоричне, проте досить жорстке обмеження було накладено й на інших керівників та провідних фахівців нашої групи, яким дозволялося залишати межі будівлі лише з посиленим ескортом охорони і лише у справах — наприклад, для огляду призначених до купівлі кораблів. Зате рядові співробітники, як і залишені на „Оріоні“ члени екіпажу, отримали право на відпустки, під час яких могли вільно гуляти по планеті. Одначе їх попередили, щоб вони трималися людних місць, бажано не розходилися поодинці й уникали пустельних вулиць та підозрілих закладів.

Попередження було аж ніяк не зайвим, бо практично з перших днів нашої роботи почалися спроби диверсій у доках, де знаходилися придбані нами кораблі, і на складах з нашим озброєнням. Але всі такі спроби завершувалися провалом — вавілонська поліція й державні спецслужби працювали вище будь-яких похвал. Що й не дивно — адже Вавілон був буквально заполонений кримінальними злочинцями з інших планет, тут знаходилися офіси всіх найбільших мафіозних організацій, а значна частка грошей в обороті мала вельми брудне походження. Саме тому місцеві стражі закону були на кілька порядків пильніші за своїх іншопланетних колег, а про їхній професіоналізм ходили легенди.

Усі впіймані диверсанти були найняті анонімно і нічого не могли повідомити про своїх замовників, проте ми не сумнівалися, що тут причетні фармацевтичні компанії. Наших людей поки ніхто не чіпав: як ми й сподівалися, супротивник розважив, що шкурка вичинки не варта, і вирішив не ризикувати — вавілонські закони суворо карали за злочини проти особи. Але в разі першого ж серйозного інциденту я мав намір скасувати всі відпустки.

Елі та Ліна, хоча й не вважалися провідними співробітниками, разом зі мною потрапили до списку „невихідних“, на чому наполіг відповідальний за безпеку персоналу лейтенант Вінтерс. Він виходив з того, що кримінальні елементи або агенти консорціуму можуть спробувати захопити їх як заручниць, щоб потім шантажувати мене. Я охоче погодився з ним і був удячний йому за це, бо інакше мені довелося б самому заборонити обом дівчатам виходити з банку. Отож нам трьом залишалися тільки прогулянки будівлею.

На чотирнадцятий день по обіді, коли я спустився в штаб-квартиру і традиційно зазирнув до Кортні Прайс, уже вкотре збираючись, але ніяк не наважуючись поговорити про її переведення на інший корабель, вона зустріла мене радісною усмішкою:

— Шкіпе, ти вже в курсі? Здійснилась таки мрія ідіота!

— Про що ти? — не збагнув я.

— Ну, щодо того авіаносця. Ми його купуємо.

— Справді?

— Так вирішив міністр. Годину тому експерти поїхали оглядати його. Якщо з ним усе гаразд, то він наш.