Розділ третій Ютланд

Ютланд

1

Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості — неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити — лише контролювати виконання комп’ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.

Цю вахту ми з Елі несли удвох — за наявних обставин присутність на містку аж чотирьох пілотів була зайвою, тому командор Томасон розділив нас на пари і відповідно скоротив час чергування з восьми годин до чотирьох. Навіть попри те, що корабль зараз летів у звичайному просторі, я був дуже втішений рішенням шкіпера призначити мене старшим на вахті; а Елі, зі свого боку, була задоволена, що її зробили моїм напарником, а не віддали під опіку досвідчених Топалової чи Вебера. Тим самим Томасон чітко давав зрозуміти, що більше не вважає її стажистом-новачком, за яким потрібен постійний контроль.

Кинувши швидкий погляд на Елі, я вкотре нишком усміхнувся. У моїй усмішці були і радість, і гордість, і почасти — іронія. Минуло вже три дні, відколи їй надали мічманський чин, а вона, схоже, й досі не могла повірити в це і раз по раз мимоволі позирала на свої погони, немов у побоюванні, що коли довго не дивитись, то звідти візьме та й щезне широка золота нашивка.

— Чого шкіршся? — завваживши мою усмішку, озвалася Елі. Вона спробувала сердито надути губи, але в результаті вираз її обличчя вийшов радше примхливий, аніж суворий. — Смішно, га? Вже забув, як сам годинами милувався своїм офіцерським мундиром?

— Ні, не забув, — відповів я трохи збентежено. — І мені зовсім не смішно, а навпаки — приємно. Дивитись на тебе приємно. Ти надзвичайно гарна у своїй новій формі. — Я озирнувся на Ліну, котра, як звичайно, під час наших вахт була черговою стюардесою на містку. — Правда, Ліночко?

Ліна ствердно кивнула й обдарувала мене лагідною усмішкою, а Елі — черговим захопленим поглядом. Але вголос нічого не сказала, соромлячись відверто виказувати свої почуття в присутності стороннього — офіцера зв’язку мічмана Ендрюса.

Поки ми здійснювали міжзоряний переліт, зв’язківці не чергували на містку — тут їм було нічого робити і вони займалися винятково внутрішньокорабельними комунікаціями. А тепер їхні вахти за системами зовнішнього зв’язку поновилися, і в останні два дні вони, либонь, були єдиними в рубці керування, хто по-справжньому працював.

Увесь цей час Ендрюсова увага була зосереджена на комп’ютерному терміналі, куди надходили дані про виявлені радіосигнали штучного походження. Їхнім джерелом була друга від зорі планета, що (як ми вже встановили зі стовідсотковою певністю) належала до земного типу і на якій, вочевидь, розташувалася база Земної Астроекспедиції.

Я зробив застереження „вочевидь“, оскільки ми перебували ще досить далеко від планети, на відстані 25 астрономічних одиниць. І хоча наш фрегат мав дуже потужні телескопи, користі від них поки було небагато, бо планету від нас затуляла сонячна корона. З проведених спостережень ми могли лише зробити загальний висновок про наявності на ній і в її околицях безсумнівних ознак розумної діяльності, але ніяких конкретних деталей роздивитись не вдавалося.

Приблизно так само, може, трохи краще, просувалися справи з радіоперехопленням. З такої відстані сигнали доходили дуже слабкі, бо не були спрямовані в глиб космосу, тим більше точно в наш бік, а призначалися для прийому на самій планеті або поблизу неї. До того ж, пройшовши через сонячну корону, вони зазнавали чималих спотворень, і нашим фахівцям вдавалося видобути з них лише окремі слова, а зрідка — уривки фраз, перекручені шматки текстових повідомлень і короткі, тривалістю в кілька секунд, фрагменти музики. А з зображенням було ще гірше — досі будь-які спроби реконструювати відеоряд давали в результаті якісь абстрактні розпливчасті картинки, що не містили жодного пікселя корисної інформації.

А от нас, безперечно, уже помітили. Ми летіли з увімкненим на повну потужність термоядерним двигуном, і плазмовий хвіст за кормою корабля мав сяяти яскравіше за деякі зірки. Взагалі дивно, що з нами досі не зв’язалися по вузькоспрямованому променю. Хоча, звісно, кількагодинні затримки з відповідями на таких відстанях у кого завгодно відіб’ють бажання спілкуватися, та все ж я на місці землян уже давно надіслав би запит: „Хто ви й навіщо прибули?“ Чи, може, вони приймають нас за своїх?…

Нарешті Ендрюс відкинувся на спинку крісла й розвернувся боком до свого пульту.

— Ліно, будь ласка, зроби мені кави.

— Зараз, хвилиночку, — з готовністю відповіла вона.

Втім, їй знадобилося менше хвилини — Ліна була дуже вправною стюардесою.

Отримавши чашку гарячої кави, Ендрюс відпив ковток, потім дістав сигарету й закурив. А Елі спросила в нього:

— Як там у вас? Є щось новеньке?