Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

— Батьків? — скинулась Елі. — То це вони?!

— Ми отримали від них офіційну заяву, — пояснив консул. — І на цій підставі звернулися до вавілонської поліції.

Елі ладна була вибухнути лайкою, проте вольовим зусиллям стрималася.

— Передовсім, пане консул, — мовила вона крижаним тоном, — я вже повнолітня і не потребую батьківської опіки. А крім того, турбота про мене більше не належить до обов’язків вашого посольства. За ериданськими законами, з моменту вступу на службу до Збройних Сил Ютланда я автоматично втратила громадянство Октавії.

— Так, — сказав інспектор Хашемі. — З міс Тернер все зрозуміло. А як щодо вас, міс Камінська? — звернувся він до Ліни. — Ви також втратили громадянство Октавії?

Ліна усміхнулась йому — невинно й наївно, як могла всміхатися лише вона.

— Чесно кажучи, інспекторе, не знаю. Ми відбули з Ютланда терміново, і я, на відміну від Елі, не встигла оформити всі необхідні документи. Під час польоту працювала в медчастині, але без звання, хоча мала бути мічманом. А зараз я секретар капітана Шнайдера. — Знов усмішка. — І його наречена. Він не примушував мене бути з ним, я сама цього хочу. — Вона перевела погляд на консула і вже не усміхалася. — А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю.

— Ваша правда, міс, — підтвердив інспектор. — Посольство Октавії надало нам заяву лише від батьків міс Тернер, у якому йдеться як про їхню дочку, так і про вас. Особисто мені це здається дещо дивним.

Елі знизала плечима.

— Нічого дивного. У Ліни… тобто у міс Камінської нормальні батьки. — Вона на секунду замислилась, потім допитливо подивилась на Ліну: — Щойно ти сказала: „А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю“. Саме „знаю“, а не „впевнена“. По-моєму, ти щось від нас приховуєш.

Ліна опустила очі.

— Я просто… не хотіла, щоб ви сердились. У вчорашньому листі тато розповів, що до нього на роботу приходили поліцейські. Вони хотіли, щоб він і мама написали заяву, ніби Сашко тримає нас з тобою заручницями. Вони дуже наполягала, але тато послав їх під три чорти.

Елі одними губами промовила: „От дурненька!“

Я ж міцно стиснув уста, щоб не сказати цього вголос.

А інспектор попросив:

— Міс, ви не могли б продемонструвати нам цей фрагмент листа? Воно текстове, звукове, відео?

— Відео.

— Якщо ваша ласка, міс.

Ліна запитливо глянула на мене. Я ствердно кивнув. Вона вийшла з вітальні в бібліотеку, а менш ніж за хвилину повернулася, ввімкнула відеофон і прокрутила ту частину запису, де її батько говорив про візит поліцейських. Він повідомив те ж саме, про що розповіла Ліна, тільки детальніше, і поліцейські насправді виявилися не звичайними копами, а агентами Національного Бюро Розслідувань, і він послав їх не під три чорти, а в дупу.

— Так, — знову сказав інспектор. — Пане консуле, оскільки ви займаєтеся цією справою, то мусили бачити зображення пана Камінського. Ви підтверджуєте, що на екрані був він?