Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

— Ніякого „всякого випадку“ не буде. Це просто ще одна бездарна спроба психологічного тиску.

— Але ж ордер…

— Зараз ми з ним розберемося.

Я знову повернувся до відеофона і зажадав поговорити зі старшим поліцейським. Ним виявився інспектор на ім’я Мустафа Хашемі. Привітавшись, я запитав:

— Інспекторе, вам не здається, що ви поквапилися з ордером? Якби спочатку ви з’ясували обставини, то не виникло б цієї безглуздої й неприємної ситуації.

Він трохи збентежено прокашлявся.

— Я дотримуюсь тієї ж думки, капітане. Проте наш комісар визнав претензії посольства Октавії обгрунтованими. А суддя, що видав ордер на арешт, з ним погодився.

— Гм, навіть так… Скільки з вами людей?

— Лише мій помічник і ериданський консул. Але в разі потреби я вповноважений викликати підкріплення і взяти будівлю штурмом. Хоча мені це не подобається.

— Мені також, — відповів я і жестом наказав піхотинцям, які на ці слова перевели свою зброю в бойовий режим, не гарячкувати. — Обійдемося без насильства. Прошу, піднімайтесь до нас, усі троє. Вам не чинитимуть перешкод.

Вимкнувши відеофон, я доручив Вінтерсові подбати про те, щоб візитерів пропустили, звелів піхотинцям поміняти бойову зброю на шокери, а сам пішов будити дівчат, які ще спали.

Коли я пояснив їм ситуацію, Ліна не на жарт перелякалася, а Елі сердито промовила:

— От йолопи! Ніяк не вгамуються… Тільки я не збагну, звідки вони дізнались про нас. Ліночко, ти ж попереджала своїх, щоб вони тримали язика за зубами?

— Так, звичайно, щоразу, — відповіла вона, але в її голосі почулися винуваті нотки.

Я пильно подивився на неї:

— То що ж?!

— Ну, власне… — Ліна зам’ялася. — Тато й мама хотіли познайомитися з Еліними батьками. Я відмовляла їх, але… мабуть, вони не послухалися.

— Хай йому чорт! — вилаялася Елі.

А я кивнув:

— Тепер усе зрозуміло. Ти не писала їм. Я, на твоє прохання, також не відповів. От вони й вирішили, що я тримаю тебе силоміць.